У Вітіного тата добрі сірі очі, великі теплі руки і дуже широкі плечі. Коли Вітя сидів на них, було трохи страшно і весело. Від тата завжди пахло сосновою тирсою, тому що він працював теслею. Вітя дуже любив цей запах, який нагадував про соснові шишки, які колись вони збирали в лісі.
Так було раніше. Але тепер від тата чомусь частіше пахло чимось кислим і неприємним. Віті не подобається цей запах: так пахло від чоловіка, що якось ішов, хитаючись, через їхній двір і дивився на все каламутними очима. Він не помітив Вітю і, штовхнувши, грубо вилаявся. Татові очі теж стали каламутними і сліпими, він постійно спотикався і все перекидав. Тепер тато приходив пізно, і мама тихо плакала. Її було шкода. І тата шкода також.
Одного разу батько не повернувся додому.
– Мамо, де тато?
– Не знаю. Хтось бачив його на вокзалі, брудного і обірваного. Мабуть, пішов від нас.
– Ти не плач, тато повернеться. Ось побачиш.
Мама тяжко зітхнула.
Минуло два дні. Батько не приходив. Мама весь час плакала і комусь телефонувала. Вітя вийшов у двір. Гуляти не хотілося. Йому здавалося, що тато десь поряд – побачить Вітю і повернеться. Але тут сусідські хлопці почали дражнити Вітю:
– Твій батько втік від вас, напився і не на той трамвай сів!..
– Він приїде! Він повернеться! – відповідав Вітя, непомітно витираючи сльози: плачуть тільки маленькі дівчатка. Але сльози не слухалися, і Вітя сердився на себе й на них.
– Ха, повернеться! Дуже ти йому потрібен!
Вітя побіг додому. У нього нестерпно закололо щось у грудях. «Тепер я знаю, де в мене серце, – подумав він. – Воно болить лише в дорослих – значить, я вже дорослий. Тож рюмсати соромно». Але припинити плакати ніяк не міг.
– Вітю, хто тебе образив? – у під’їзді його зупинила сусідка Валентина Іванівна.
– Та… Хлопці кажуть, що мій тато не повернеться.
– Не повернеться – і не треба. Потрібен вам такий п’яниця. Радійте, що позбулися. Забудь! Твоя мама ще молода: кращого тата знайде.
– Кращого від мого немає! І не потрібен мені інший! – крикнув Вітя і стрімголов кинувся до своїх дверей.
Не роздягаючись, він впав на ліжко і довго лежав, сховавши обличчя в подушку. «Господи, поверни мені тата! Поверни! Ти ж такий добрий!» – шепотів він.
У відповідь – тиша.
– Господи, я знаю, Ти повернеш мені тата! Ти добрий! Я прошу тебе!
Тиша. Порожня кімната журно дивилася на нього синіми очима-вікнами. І Вітя розповів Богові про жорстоких хлопців, про сусідку та її безглузді поради – забути батька.
Раптом він відчув, що в кімнаті хтось є. Підняв мокре від сліз обличчя і побачив – це був тато. Він стояв і теж плакав.
– Я прийшов, синку! – важка рука лягла на плече хлопчика.
– Тату, татку! Я вірив! Я знав, що ти повернешся! – кричав Вітя, обіймаючи брудну шию і цілуючи колючі неголені батькові щоки.
– Прости мене. Я хотів піти… Думав, ви соромитеся мене… Але не зміг… Я постійно чув твій голос. Куди б не йшов, що б не робив, скрізь мені чулося: «Повернись!» Ти змусив мене.
– Це не я! Це Бог! Я тільки вірив, що Він поверне тебе.
