1:1 – Заголовок
Подібно як інші сапієнціяльні книги (Книга Приповістей, Книга Мудрости), Книгу Проповідника приписують Соломонові, але це лише традиційне переконання, що не має історичної ваги.
1:2 – Теза
Точне значення староєврейського слова hebel, яке в Книзі Проповідника вжито тридцять вісім разів, було предметом багатьох дискусій. Дослівно воно значить «дихання», «подув», «пара». У Біблії його майже завжди вживають у переносному значенні: «минущість», «марнота», «обман». Через те інколи ним окреслюють фальшивих богів. Але всі ці значення переважно не відповідають контекстам Книги Проповідника. Наприклад, у 11:10 це слово можна перекласти як «проминати»: «Бо й дитинство, і рання життєва зоря то марнота», – тому що перекласти його як «марнота» в сенсі дріб’язковости й марнослав’я – це, вочевидь, не охоплює всіх сенсів і має моралізаторське звучання, чуже для Проповідника. Найкращими перекладними формами слова hebel, причому практично в усіх місцях Книги Проповідника, були б «абсурд», «абсурдність» чи «абсурдний», – але не в їхньому звичайному логічному значенні, а в екзистенційному – як їх розуміли екзистенціялісти. «Суть абсурду полягає в невідповідності між двома явищами, які, за переконанням, мають бути поєднані гармонійними чи причиново-наслідковими зв’язками, проте в дійсності є роз’єднаними чи навіть протилежними одне одному… Абсурдність виникає з логічної суперечности між двома безперечними реальностями» (Fox. Qoheleth and his contradictions, 31). Абсурдом для Проповідника є не тільки те, що невідповідне чи іронічне, але також те, що деспотичне, пригноблювальне та несправедливе: «Це – конфронтація ірраціонального елементу в житті з палким прагненням ясности, голос якого розлягається в глибинах людини» (Albert Camus, Le mythe de Sisyphe. [Paris: Gallimard, 1948] 37.)
1:3-2:26 – Визнання Соломона
Перша перикопа (1:3-11) визначає напрям роздумів: тому що в природі не відбувається нічого нового, всі людські зусилля – марні; людськими заходами годі досягнути чогось такого, що не траплялось уже раніше. На таку саму тезу натрапляємо в т. зв. царській фікції в 1:12-2:26. Проповідник видає себе за царя Соломона, і тому цю книгу традиційно приписували саме Соломонові (пор. 1:1). Як мудрий і багатий цар він поклав «на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом.» (1:13). Він прагне зібрати мудрість і пересвідчитись у ній (1:16-18; 2:12-17), зазнати радощів і щастя, які вона дає (2:1-11), обміркувати свою працю для здобуття багатства (2:18-23). Усі дослідження Проповідника знову і знову підштовхують його до висновку, що «усе – марнота й гонитва за вітром». Абсурдність особливо проявляється в марних пошуках якогось світового порядку, який дозволив би відкрити скарбницю мудрости (1:16-17). Так чи так і мудрі, й нерозумні рівні перед обличчям смерти (2:14-16). Автор має на увазі таку іпостась життя після смерти, про яку знали стародавні ізраїльтяни, а саме подальше існування в пам’яті, у спогадах. Щодо цього Проповідник протистоїть традиційній мудрості, згідно з якою на праведника, тобто на людину, правдиво мудру, очікує інше майбутнє, ніж на грішника: «Пам’ять про праведного на благословення, а ймення безбожних загине» (Пр. 10:7). Проповідник нічого не знає про надію на це і тому не цінує життя (2:17).
У сумі баланс життя радше від’ємний. Як, отже, слід поводитися? Проповідник – це вчитель мудрости: він мусить указати своїм учням дорогу – спосіб, в який треба змагатися з цим життям. Перед обличчям цілковитої поразки життя має тільки одну практичну відповідь: насолоджуйся благами, які пропонує життя, бо всі вони є частиною Божого плану (тому це не є звичайний гедонізм; 2:24-25). Сім разів він закликає насолоджуватися: 2:24-25; 3:12-13, 22; 5:18-20; 8:15; 9:7-9; 11:8. Переважно він мовить про їжу й пиття і про насолоду загалом, але в 5:18-20 згадує також про багатство та про володіння, якими можна насолоджуватися. Це доводить, що Проповідник розуміє «радість» чи «задоволення» не як «щастя», а як «насолоду». Тут він є виразником традиції стародавнього Близького Сходу.
