Історія сприйняття

Радше негативне ставлення Книги Проповідника до життя пояснює, чому в рабіністичному юдаїзмі дискутували щодо її канонічности. З Мішни, єврейських правничих традицій, кодифікованих близько 200 року перед Р. Хр., ми дізнаємося, що рабинську думку розділила відповідь на запитання, чи Книга Проповідника «робить руки нечистими», тобто чи належить вона до святих книг (Yadayim 3, 5). Мішна відповідає на це запитання ствердно, тобто визнає, що Книга Проповідника занечищує руки, та водночас Мішна повідомляє і про доволі значні розбіжності в поглядах на це в певних рабіністичних колах. Дві великі школи: Шамая та Гілеля – не мали щодо цього питання одностайности, проте не завжди цю книгу вважають неканонічною з одних і тих самих причин. Книга Проповідника не робить рук нечистими вже тому, що вона містить Соломонову мудрість (tJad 2). У Талмуді читаємо: «Соломоне, де твоя мудрість, де твоє розуміння? Твої слова не лише суперечать словам твого батька Давида, але вони також суперечать собі самим» (Shabbat 30а). Суперечність, на яку тут указано, є між Проп. 4:2 («І я похвалив тих померлих, що давно повмирали, більш від живих, що живуть дотепер») і 9:4 («бо краще собаці живому, ніж левові мертвому»), у тому самому талмудистському трактаті сказано далі: «Мудреці хотіли «затаїти» (тобто оголосити апокрифом) Книгу Проповідника, бо її слова суперечать одні одним. Чому ж вони її не «затаїли»? А тому, що вона починається словами Тори і закінчується словами Тори». Книга розпочинається словами: «Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем?» (1:3) – а закінчується так: «Бога бійся, й чини Його заповіді» (12:13). Це означає, що редакторське закінчення посприяло реабілітації Книги Проповідника. Та дискусія відлунює навіть у пізніших часах, напр., у рабіністичному коментарі до Книги Проповідника Qoheleth Rabba: «Мудреці хотіли «затаїти» Книгу Проповідника, бо знаходили в ній слова, які схиляються до єресі». Ремінісценції тих дискусій можна побачити також у коментарі Єроніма до 12:13: «Юдеї кажуть, що – подібно до збережених Соломонових писань, які виявилися застарілими і їх забули, – й ця книга здавалася приреченою на забуття, бо вона вважала марним ціле Боже сотворення й усе називала ніщотою, підносячи хіба що їжу, питво та минущі насолоди; а повагу здобула вона завдяки тільки одному фрагменту (12:13-14). Її було внесено до переліку святих книг, адже всі висновки та цілий зміст тут викладено стисло, у спосіб апаkеfаlаіоsіs, а також автор додав, що закінчення його мови надзвичайно легке для зрозуміння і не містить нічого складного. Ідеться лише про те, щоби ми боялися Бога і виконували Його заповіді».

Щодо християнського канону, то певні застереження проти святого характеру Книги Проповідника з’явилися, щоправда, у праці Теодора Мопсвестійського (V ст.), проте книга зберегла свій канонічний статус і в юдаїзмі, й у Церкві Христовій. Разом із іншими сапієнціяльними книгами: Книгою Приповістей і Книгою Йова – вона належить до третьої частини єврейського канону, «Писань» (Кетубім), але посідає в цій частині особливе місце, бо є одним із П’ятьох Сувоїв Кумранських рукописів (Megilloth). Ті сувої є окремою збіркою, бо їх читають у важливі свята: Книгу Проповідника, зокрема, – у третій день свята Кучок.

Окрім згаданої праці Теодора Мопсвестійського, ми не знаходимо в давній Церкві слідів дискусій щодо святого характеру Книги Проповідника, які би нагадували суперечки на цю тему в єврейському середовищі, але привертає увагу той факт, що цієї книги не цитують у НЗ й що вона – порівняно з іншими біблійними книгами – породила небагато коментарів (принаймні збережених) Отців Церкви. Найстаріший християнський коментар, який зберігся повністю – Григорія Чудотворця (III ст.), – виявляє вже ознаки традиційної християнської інтерпретації: Книга Проповідника покликана показати. що всі людські справи та заходи – марні та не придатні для того, щоби привести нас до споглядання речей небесних». Раніші за цей коментарі: Іполита, Оригена та Діонісія Олександрійського – збереглися тільки фрагментарно. Григорій Ниський (IV ст.) у своїх проповідях розгортає процитовану вище тезу: «Мета цієї книги – піднесення розуму понад усіма матеріяльними предметами і таке його погамування, щоби він міг піднятися над сім, що здається великим та високим у цьому світі, сягнувши рівня, недосяжного для відчуттєвих сприйнять, а також розбудження в розумі туги за речами, які виходять за межі відчуттів». На думку Єроніма, Григорієвого сучасника, метою Книги Проповідника є «показ цілковитої марноти всіх земних задоволень, а відтак необхідности віддатись аскетичному життю, повністю присвяченому служінню Богові». Єронім намагається захистити Книгу Проповідника від звинувачень з епікурействі. Один із найкращих патристичних коментарів належить Григорієві Агригентському (VI ст.; РG 98, 741-1182), прихильникові дослівної інтерпретації, яка дозволяє йому применшувати вагу так званих епікурейських місць і трактувати їх як припустиме заохочення до поміркованого користування земними благами – відповідно до Божого плану. Поза цими коментарями Книгу Проповідника розлого цитували в працях Отців Церкви, особливо її початкові вірші про марноту всього, а також фрагмент 3:1-8, де, на думку Отців Церкви, було акцентовано важливість уміти розпізнавати слушні час і обставини.

Попередній запис

Початкові зауваги

Читачеві, котрий хоче зрозуміти викладений нижче коментар, дуже корисно, якщо не сказати – обов’язково, спершу прочитати Книгу Проповідника (гр. Еклезіяста). ... Читати далі

Наступний запис

Актуальність Книги Проповідника

Тому що уважне читання Книги Проповідника залишає дуже негативне враження, варто замислитися, чи не було би найкраще взагалі забути про ... Читати далі