Читачеві, котрий хоче зрозуміти викладений нижче коментар, дуже корисно, якщо не сказати – обов’язково, спершу прочитати Книгу Проповідника (гр. Еклезіяста). Це – невелика книга, і її можна прочитати менш як за півгодини, проте поспіх у цьому випадку – небажаний. Уважне прочитання вимагатиме близько сорока п’яти хвилин: аби вловити характерні ідеї цієї книги та відчути її специфічний лаконічний стиль. Якщо ж читач усе-таки не має стільки часу, то може ознайомитися з головною ідеєю Книги Проповідника, прочитавши тільки дві перші глави. Проте саме такий читач і має прочитати книгу від початку до кінця, щоби збагнути відносність багатьох речей, зокрема і браку часу.
Книга як цілісність
Книга Проповідника (євр. – Когелет; лат. – Еклезіяст) – це коротка, складна для сприйняття, проте захоплива книга. Читачам Біблії, обізнаним із писанням пророків чи зі псалмами, нелегко буде узгодити цю книгу зі своїми уявленнями про Біблію: Книга Проповідника настільки інакша, що важко повірити в те, що вона є частиною Біблії.
Книга Проповідника – це сапієнціяльна книга, яку за формою та за змістом можна порівняти з Книгою Приповістей і з Книгою Сираха. Книгу Проповідника було написано в еліністичний період (ІІІ-ІІ ст. перед Р. Хр.), і вона є однією з найпізніших книг СЗ. Хоча звертання «сину мій» не фігурує в Книзі Проповідника так, як у Книзі Приповістей чи в Книзі Сираха, Проповідник, імовірно, є вчителем мудрости, котрий не раз звертається до свого учня в другій особі однини (4:17-5:7; 7:9-10,13-22; 8:2-3; 9:7-10; 10:4,20; 11:1-6), а в Проп. 11:9-12:7 – як до «юнака». Лишень автор епілогу звертається до читача, вживаючи вислів «сину мій» (12:12).
Незважаючи на помітні ерудицію та винахідливість, із якими написано цю книгу, неможливо добачити її прозорої літературної структури, хоча, без сумніву, її характеризує тематична єдність; автор шукає відповіді на запитання, поставлене в 1:3: «Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем?» Відповідь – одна: «Жодної». Тому Проповідник починає і закінчує свою книгу твердженням, що все на світі є марнота марнот (1:2 та 12:8). Він не намагається пояснювати нашу реальність, але – як ми побачимо далі – найкращим, хоч недосконалим, рішенням уважає радість од життя.
Екзегети не є одностайними щодо характеристики філософії життя Проповідника: його називали атеїстом, песимістом, скептиком, епікурейцем, а також оптимістом, людиною віри і та богобоязливим. Він, без сумніву, не є конформістом, а найкраще було би його назвати скептиком чи навіть агностиком в етимологічному сенсі цих слів: кимось, хто повідомляє про людське незнання багатьох остаточних речей і підважує різноманітні певні речі (тільки не як вільнодумець чи атеїст). Він перебуває на межі віри, проте залишається тим, хто вірить, шукаючи; він ставить багато запитань, але дає мало відповідей. Однак усе він робить із найліпшим наміром, промовляючи зі співчуттям до втомленого людства. Його книга часто звучить дуже по-сучасному.
Головну тезу Книги Проповідника, а іншими словами – її найбільш передбачуваний висновок – висловлено в 1:2: «Геть усе абсурд», що традиційно перекладають як «наймарніша марнота». Автор не доводить своєї тези логічно, пропонуючи лише різноманітні роздуми, які розкривають цю абсурдність. Тому не потрібно читати цілої книги від початку до кінця за одним разом. Одначе є сенс, як видається, прочитати передусім гл. 1-2, бо вони є істотними для розуміння її послання. Наступні перикопи можна читати в більш-менш довільному порядку, за винятком 12:9-14 – фрагмента, що є подвійним епілогом, який, найімовірніше, належить перу іншого автора.
На перший погляд, Книгу Проповідника виповнюють суперечності чи принаймні парадокси, проте це спричинено тим, що Проповідник цитує традиційну мудрість у формі приповістей, які потому сам заперечує, наводячи інші прислів’я чи долаючи власні застереження. Таким чином, він показує, що кожна справжня мудрість, яку можна осягнути, має тільки відносну цінність: завжди є якісь pro і contra, – й це знову свідчить про абсурдність життя.
Повчання Проповідника можна узагальнити так: людина живе тільки один раз – тепер; немає жодного майбутнього. Життя рухається відповідно до законів світу; те, що роковано, – неминуче; неможливо говорити про майбутнє чи про надію. Тому він радить насолоджуватися життям, адже ця насолода – Божий дар.
Первинні історичні контексти
Проповідник писав в еліністичний період (ІІІ-ІІ ст. перед Р. Хр.), в епоху важливих змін у сфері життєвих обставин Юдеї. Євреї ввійшли в контакт зі світом, де наука була прерогативою не священиків і пророків, а філософів. Тих філософів насамперед цікавила належна моральна поведінка: деякі з них убачали правильне поводження в згоді з усталеним світовим порядком (стоїки); інші вважали, що добро і зло не мають абсолютного характеру, а є результатом суспільного договору, і тому треба дотримуватися думки більшости. Сам Проповідник є не пророком, а «мислителем»; він не є, власне, проповідником, хоча від Лютерових часів його ім’я деколи так і перекладали, а є вчителем, котрий – подібно до грецьких філософів – хотів би бути провідником людей. Очевидно, він залишається євреєм, але помітно, як на нього впливають нові життєві обставини: він показує відносність зростання добробуту і технологічного розвитку; звертає увагу на окрему людину та на цілий світ, а не тільки на єврейську спільноту, що доводить його невживання імени Бога Ізраїля – YHWH; він критично налаштований до традиційних ідей, але, зрештою, і до нових – також.
Канонічна інтертекстуальність
Попри свою оригінальність, Проповідник є закоріненим у біблійній традиції. Він знає П’ятикнижжя: Проп. 5:3-5 має зв’язок із Втор. 23:22-24; Проп. 12:7 відсилає до Бут. 2:7; 3:19. Не є чужою для нього, очевидно, і традиційна мудрість, закладена в приповістях, але ставиться він до неї критично. Бен Сирах близько 180 року перед Р. Хр., без сумніву, знав Книгу Проповідника та послуговувався нею.
