Вогник

Іванко дивився у вікно і не знав, радіти йому чи ні. На вулиці стояв мороз – міцний, кусючий, лютий. Потрібно було постійно стежити за щоками, носом, щоб не відморозити їх. Навіть найтепліші рукавиці не рятували від укусів морозища.

Так хотілося вибігти на вулицю, пограти з хлопцями в сніжки, зліпити снігову бабу з морквою замість носа і вуглинами замість очей. Але мама не пускала.

– Ще захворієш або відморозиш ніс, – казала вона, суплячись.

– Пусти дитину на повітря, Ганно, інакше задихнеться у квартирі, – сперечався з нею дід.

– Не пущу, – ще більше гнівалася мама, – він у мене один, іншого немає. Не дай Боже, що трапиться.

– Бога згадала, начебто віриш, але не довіряєш.

– Береженого і Бог береже, – відрізала Ганна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

– Ех ти, бідолахо, – звертаючись до онука, але хитро поглядаючи на дочку, сказав дід. – Сидиш тут, пилом вкрився, павутиною заріс, задихнешся невдовзі в міській квартирі. А на вулиці повітря свіже, морозне, чисте. Бачиш, вранці сніг новий випав, повітря, як хтось через фільтр пропустив, весь бруд і пил на землю поклав. Та на такому повітрі всі мікроби враз згинуть. Той, хто гуляє в мороз, завжди здоровішим буде.

Ганна мовчки чистила картоплю, Іванко дивився у вікно, дід невдоволено позирав на обох нащадків. Нарешті, Ганна, подумавши, сказала:

– Гаразд, іди гуляти, – і додала, усміхнувшись, – а дід за тобою пригляне.

Але дід не образився, він тільки й чекав, коли внука відпустять з ним на прогулянку. Самому в його віці ходити по мерзлому снігу боязно – раптом ненароком впадеш, нікого навіть буде покликати на допомогу. А вдвох і веселіше, і надійніше. Він швидко одягнувся і терпляче чекав, поки мама на Івася черговий светр одягне.

– Упріє хлоп’я, навіщо, як капусту, вкутувати? – обурювався він.

А Іван стояв сумирно. Йому належало мовчати і робити, що наказують. Сказали ж одягти футболку з довгим рукавом, байкову сорочку, два светри, тілогрійку на козиній шерсті, шубу, вушанку, товстий шарф, дві пари колготок, дві пари теплих вовняних шароварів, дві пари теплих махрових шкарпеток, валянки з галошами, дві пари рукавиць – одні вовняні, другі хутряні на резинці, що була прив’язана до петлиці на комірі. Після всієї процедури одягання хлопчик був схожий на колобка в шубі або дуже товсте ведмежа в блакитному шарфику.

– Ну, ходімо чи як? – запитав дід.

– О-гу-ги, – вимовив Іванко крізь шарф, і це означало: «Ну, ходімо».

Вийшовши у двір, Івась насамперед звільнив рот і ніс від маминого дбайливого кляпу і запитав:

– Куди підемо?

– У парк, – відповів дід.

– Але ж це далеко.

– Далеко, і я думаю, тобі в цих обладунках не дійти – спітнієш і втомишся. Давай-но, брате, я тебе зроблю трішечки легшим. Зайдімо в сусідній під’їзд.

Дід зняв з Івася тілогрійку і вовняні рукавиці. Потім знову одягнув шубу і пов’язав шарф.

– Ну ось, тепер можна йти, – сказав він, кладучи до своєї спортивної сумки внукові речі. – Думаю, на зворотному шляху вони тобі знадобляться, а зараз вперед, рятувальнику.

– Чому рятувальник? – весело запитав Іванко, якому тепер було легше і приємніше йти.

Він дихав свіжим морозним повітрям і радів зимовому сонцю, яскравому блакитному небу і деревам, які вбралися в біле вбрання.

– Та тому, що ми йдемо рятувати білок.

– Білок?!

– Саме так. Я взяв трохи горіхів, щоб їх підгодувати.

– Так ти ж розповідав, що білки влітку запасають горішки на всю зиму.

– Та воно так, але бувають і в білок неприємності. Ці запаси можуть від’їсти й інші тваринки – та й взагалі, хіба мало яка біда трапитися може з ними? А в мороз без їжі не вижити. Адже їжа – це паливо, яке зігріває білку зсередини, це сили, яких має вистачити до весни.

– Чудово! – зрадів Івась.

Вони, весело розмовляючи про те, про се, навіть не помітили, як прийшли до парку. Дід дав Іванкові жменю горіхів і показав, як годувати білку. Треба стати біля дерева, простягнути руку з горішками на долоні і стояти нерухомо, щоб не злякати білочку.

Івась недовго чекав: маленьке темне звірятко спустилося до нього. Недовірливо поглядаючи на смішну волохату людину, схопило горішок і почало швидко гризти. Потім – другий, третій. Але тут хлопчикова рука стомилася і затремтіла. Білка одразу ж метнулася на дерево.

– Іди до іншого дерева, – порадив дід, – ця довгенько вже не вийде, втомишся чекати.

Іванко підійшов до іншого дерева і виставив долоньку з ласощами. Цього разу спустилася червона білка. Вона була трохи меншою, але значно рухливішою: швидко хапала горішок і, надкусивши його, мчала назад у дупло – потім знову спускалася.

– Ти ба, яке запасливе білча трапилося, – тихо сказав дід, – стрибає туди-сюди, неначе вогник який.

Вогник забрав три горішки, але не встиг взяти четвертий, як Іванкова рука знову зрадницьки затремтіла. Вогник миттю зник.

Додому поверталися втомлені і щасливі.

Вдома ж вибухнув скандал, коли мама побачила сина без тілогрійки.

– Мам, мені було гаряче, я навіть спітнів. Ну подивися сама, футболка мокра на спині.

Мама глянула на вологу футболку і заспокоїлася.

– Ну, гаразд, ідіть вечеряти. Якщо не захворієш, завтра без тілогрійки відпущу.

Завтра і весь наступний тиждень рятувальники ходили підгодовувати білок. Звірята, як завжди, були обережні і при найменшому шарудінні або русі миттю вилазили на верхівки дерев. Тільки Вогник визнавав Іванка. Він трохи звик до хлопчика і тепер не лише брав горішки, але й сидів на долоньці, швидко розгризаючи горішки. Іванко полюбив це веселе і спритне звірятко. Йому подобалося в ньому все: і яскрава шубка, і чорні намистинки-оченята, і мила мордочка. Хлопчику дуже хотілося погладити Вогника. Одного разу, не стримавшись, він спробував зробити це… Та білченя накивало п’ятами. Більше в той день звірятко не з’являлося. Наступного дня Вогник, схопивши горішок, помчав чимдуж вгору на дерево.

Більше він не сідав на долоню до хлопчика, хапав частування і зникав, як інші білки.

– Як він не розуміє, що я його люблю? Я ж його годую, щоб він не загинув, а він втікає від мене.

– Не дивуйся. Адже ми, люди, так само чинимо, хоч є набагато кмітливішими від будь-якого звіра.

– Ми?

– От скажи, хто створив небо? А землю?

– Бог.

– Саме так. А знаєш, від кого залежить, чи виросте пшениця, чи дозріють фрукти, овочі?

Іванко, хоч і був міським хлопчиком, але в селі бував і знав, що сільські мешканці кожного літа чекають дощу і сонечка.

– Це залежить від того, піде дощ чи ні, – сказав хлопчина, дивуючись, до чого тут білки.

– А хто посилає дощ?

– Хмара.

– А хто жене хмару туди, де це найбільш потрібно?

– Вітер.

– А хто створив вітер?

– Мабуть, Бог.

– Не мабуть, а точно – Бог. І від Нього залежить, буде в нас урожай чи ні, буде в нас хлібець чи ні. Він нас годує, сонечком і любов’ю Своєю зігріває, а ми, мов білки, втікаємо від Нього. От хіба ти, скажи, не втікаєш?

– Я?! – здивувався Івась. – Я не втікаю.

– А хто тоді не хоче в неділю вранці вставати і йти до Божого дому, щоб подякувати Йому спасибі за хлібець?

Іванко здогадався, що це він такий ледачий, що це він втікає від Бога.

– Я більше не буду, – сказав хлопчик, – точніше, я буду вставати в неділю вранці, бо не хочу бути таким, як Вогник.

Попередній запис

Крихітка Рахіль

Рахільці всього лиш три з половиною роки. Вона ще зовсім маленька. Але це тільки нам, дорослим, так здається. Насправді Рахіль ... Читати далі

Наступний запис

Найвродливіша потвора

Томочка дуже любила квіти. У неї росли різнобарвні африканські фіалки, циперуси, схожі на тоненькі пальми, гібіскуси, схожі на троянди з ... Читати далі