Крихітка Рахіль

Рахільці всього лиш три з половиною роки. Вона ще зовсім маленька. Але це тільки нам, дорослим, так здається. Насправді Рахіль вже багато знає і багато що розуміє. Наприклад, вона знає, хто такий Ісус, Син Божий. А ще вона вміє з Ним розмовляти. Майже так, як з мамою. От тільки Рахіль знає, якщо заплющити очі, то ця розмова з Ісусом кращою виходить. А коли говориш із мамою, тоді краще дивитися просто в очі. Мама в Рахілі сувора і дуже турбується про доньку. Ні, не тому, що Рахілька неслухняна, просто вважає її ще маленькою і боїться, аби чогось не трапилося, адже вона в неї – єдина. А ще тому, що в Рахілі не буде більше братиків і сестричок, бо мама дуже хвора. Маленька це знає і не сердить маму дрібницями, намагається добре поводитися, не пустувати… Ну, хіба що тільки трішки-трішки, коли мама відвернеться. Вона жаліє маму, адже тій доводиться багато і важко працювати. Ось скільки багато знає Рахіль. А ще вона знає, що в неї особливе ім’я. Мама каже, що воно біблійне. І це нічого, що діти сміються, – ім’я дівчинці подобається, особливо коли мама їй каже так лагідно-лагідно: «Рахілько моя, сонечко моє!»

Коли я познайомилася з Рахількою, їй був лишень один місяць. Це було в церкві, куди дівчинку, всю закутану в мереживну ковдрочку, принесли батьки для благословення. Рахілька швидко підростала. Ми раділи, коли вона зробила перші кроки; потім хвилювалися, коли вона вперше в житті декламувала вірш. Щоправда, ніхто, крім мами, нічого не зрозумів, але однаково всім було весело слухати крихітку, яка не може ще вимовити букву «р», але жваво декламує вірш. Зате потім, коли вона була в лікарні, і буква «р» почала вимовлятися, Рахіль цілими днями не замовкала. Вона співала християнські гімни, різдвяні пісеньки і декламувала вірші, які ще не встигла прочитати в церкві. Всім прочитала: і нянечкам, і медсестрам, і лікарям, і хворим дітям, і їхнім батькам. Так уся лікарня дізналася про Господа Ісуса і про маленьку християнку Рахіль.

Рахіль дуже любить свого Господа, тому що й Він любить її. Вона це точно знає. А дізналася про це ось як. Одного разу Рахіль побачила велосипед. Яскравий, триколісний, з блискучим дзвіночком. Трішки старша дівчинка каталася на ньому і щоразу, коли під’їжджала до Рахілі, дзеленчала у дзвінок. Який це був чудовий звук! Так дзвенять маленькі різдвяні дзвіночки. Рахілька, мов зачарована, дивилася на дівчинку та її дивовижний велосипед.

– Ходімо додому, Рахіль, – покликала мама.

– Ще трохи, ну будь ласка! – просила дівчинка.

– Подивися, який… – вона не знала, як це називається.

– Бант? – запитала мама.

– Ні, ЦЕ!

– Ох, велосипед! Так, гарний. Ну, ходімо додому. Вже смеркає.

Вночі Рахілі снилася дівчинка, яка їздила на велосипеді і весь час дзеленчала дзвіночком.

Вранці Рахіль прокинулася рано, встала з ліжка й підбігла до вікна. Але дівчинки на велосипеді не було у дворі. Рахілька зажурилася.

– Ти що така кисла? – запитала мама. – Горло болить?

Рахіль заперечно помотала головою.

– Не болить! Лісапеті хочу!

– Який ще «лісапеті»?

– Ну, вчора, пам’ятаєш?

– А-а-а, велосипед?

– Ну так, я і кажу – лісапеті!

Мама засмучено похитала головою.

– Я б купила тобі, але в нас немає грошей.

– А чому в нас немає грошей?

– Тому що я мало заробляю і багато плачу за твій дитсадок, за квартиру, а ще за їжу та одяг для тебе. Тому на велосипед не вистачає.

Рахіль зрозуміла, що ніколи в неї не буде велосипеда, оскільки мама завжди каже, що не вистачає грошей. Грошей немає ні на цукерки, ні на ляльку, ні на м’яч. Рахіль вже багато разів це чула. Сльози з маленьких краплинок перетворилися на струмочки і потекли по щоках, капаючи на піжаму.

– Не плач, сонечко моє, не плач, – сумно сказала мама. – У мене немає грошей, але ти вже знаєш, у кого вони є.

– У кого? – витираючи рукавом сльози, запитала дівчинка.

– Невже не пам’ятаєш? Хто тобі на Різдво подарував шапочку, а на День народження ляльку?

– Ісус!

Рахіль згадала, що мама тоді казала: всі ці подарунки послав Ісус.

– Давай помолимося і попросимо, щоб Він подарував тобі велосипед, – запропонувала мама. І вони помолилися. Потім мама пішла готувати сніданок, а Рахіль почала чекати, коли Ісус принесе подарунок. Але Ісус не йшов і не ніс подарунка. Вже настав полудень, а потім вечір, але Його все не було.

– Чому Він не приніс мені подарунок? – запитала вона в мами.

– Мабуть, хоче, щоб ти сама просила Його, без моєї допомоги. Попроси ще раз.

І Рахіль почала молитися вранці і ввечері, кожного дня. Але Ісус все не йшов. «Може, у Нього теж не вистачає грошей», – подумала вона одного разу і сумно зітхнула. Раптом хтось подзвонив у двері. Мама пішла відчиняти. «Може, це прийшов Ісус?» – захвилювалася Рахіль. Але почула веселий голос тітки Віоріки:

– А де наша красуня? Де наша розумниця? Ану ж бо, біжи сюди, дзиґо, подивися, що тобі Бог послав!

«Бог? Хто такий Бог? – здивувалася Рахілька і відразу ж згадала, як мама казала, що Ісус – це Бог! – Це Ісус! Ісус мені прислав подарунок!» І вона побігла в передпокій, де стояла усміхнена тіточка, яка схопила Рахіль, щойно та з’явилася в дверях передпокою.

– Ну, дзиґо, вгадай, що в коробці!

– ВЕЛОСИПЕД!

– Звідки ти знаєш? – здивувалася тіточка Віоріка.

– Ти ж сказала, що це Бог послав, а я Його просила подарувати мені велосипед!

У коробці справді був триколісний велосипед, з блискучим дзвоником, який дзеленчав, як різдвяні дзвіночки.

Попередній запис

Навпаки

– Це неможливо! – роздратовано сказала мама. – Що б я не попросила тебе зробити, ти все робиш навпаки! Ну ... Читати далі

Наступний запис

Вогник

Іванко дивився у вікно і не знав, радіти йому чи ні. На вулиці стояв мороз – міцний, кусючий, лютий. Потрібно ... Читати далі