Настуся дуже сумувала за своїм домом, за лісом, в якому стояла їхня хата. У той же час їй не хотілося залишати бабусю, в якої вона гостювала цього літа.
«Краще б бабуся приїхала до нас, – думала вона, – зараз саме час збирати перші ягоди та літні гриби». Але дівчинка знала, що цього літа їй доведеться жити в бабусі. І причина цьому – її горло. Всю зиму Настя прохворіла: то ангіна, то застуда, то грип. От і прописав лікар їй у морі купатися, та не на день, не на два наказав їхати, а на все літо… Бабусине ж село якраз біля моря розташоване.
Купатися лікар наказав у чистому місці, та ще й воду морську ковтати, плавати з розплющеними очима: каже, море і горло, і очі вилікує.
З очима все просто вийшло. Настусі самій цікаво було подивитися що там, на дні морському. А ось ковтати – ну ніяк!
Тоді старший двоюрідний брат Санько надумав дівчинку підступом лікувати. «Хочеш, – каже, – на острів попливемо? Я тебе на спину візьму. Так верхи на мені й допливеш». Кому ж не хочеться місце нове подивитися? Настуся й погодилася.
Брат там, де глибше, візьме – та й пірне разом із нею. Так Настуся води солоної і нап’ється. А він з усмішкою каже, що хвиля велика була і що тільки так від неї вберегтися можна – інакше заб’є. Але Настуся швидко розкусила всі братові хитрощі. Тепер все важче стало її заманити в море поплавати. Ось так проходило її лікування.
Сьогодні штормило, Насті наказали вдома сидіти. Зранку прибрали в кімнатах, їсти наготували. Бабуся килимок сіла ткати, а Настусі нікуди себе подіти. В гостях роботи немає. Інша справа вдома – завжди знайдеться, чим себе зайняти.
Дивилася-дивилася Настя на бабусине рукоділля та й запитала:
– Навіщо тобі, бабусю, стільки килимків? У кожній кімнаті підлога застелена, і в коридорі, і на кухоньці, і в коморі, я бачила, згорнуті доріжки лежать. Для чого так багато?
– А це, радість моя, я для тебе тчу. І не простий це килимок, а пам’ятний, – відповідає бабуся.
– Чим же він пам’ятний?
– Ось закінчу ткати, тоді й поясню.
Подивилася Настуся на бабусю: маленька така, сухенька. Одяг у неї, як і сама бабуся, – старовинний: чорна спідниця в дрібну квіточку, така ж блуза і шаль із довгою торочкою на голові, пов’язана по-особливому, по-болгарськи: два куточки на самій маківці вузликом і кінці заправлені, щоб не звисали.
Настусина бабуся – болгарка. Колись із самої Болгарії приїхала з батьками обживати пустельні буджацькі степи. Потім вийшла заміж, перебралася ближче до моря. І ім’я в бабусі було незвичайне – Дока. Українською мовою це означає – Євдокія. Всі онуки звали її на болгарський лад «баба Дока», тільки Настуся російською кликала її «бабушкою», а ім’я залишила болгарське, от і вийшло – «бабушка Дока».
Настусю бабуся дуже любила, можливо, і не більше, ніж інших онуків, але спати завжди клала поруч із собою, у величезне старовинне дерев’яне ліжко з різьбленим бильцем. Тому й бачила дівчинка, як щовечора бабуся молилася, просячи Бога за кожного онука, за кожного сина і кожну свою доньку. А їх у бабусі було багато.
Всі Настусині дядьки і тітки жили поруч зі своєю матір’ю, у цьому ж селі. Лише Настусина мама жила в лісі, дуже далеко від Чорного моря.
Настуся дуже любила свою бабусю і завжди дивувалася її тихому характеру, тому, як може вона цілий день працювати в себе вдома, а потім ще бігти по домівках своїх дітей, котрі постійно на роботах, і там годувати худобу, варити обіди, а то й прання затівати.
Зате сьогодні – благодать. Бабуся нікуди не поспішає, сидить і килимок тче. Килимки в бабусі різні: одні зі старого одягу, розірваного на смужки, інші – з вовни, фарбованої аніліновою фарбою в різні яскраві кольори, але завжди вони виходять веселими.
Посиділа Настя біля віконця, побавилася з цуценям, потім поклала його до матері – величезної вівчарки Джеми: нехай нагодує малюка.
– Ну, от і кінець! – це бабуся, нарешті, закінчила килимок. – Ось твій килим.
Слово килим болгарською і українською однаково звучить.
– Такий гарний! Я його нікуди стелити не буду, сховаю, щоб зберігся.
– Якщо гарний, навіщо ховати? Краще поклади на видному місці і людям про життя розповідай, – посміхнулася бабуся Дока.
– Про життя? – дивувалася Настя.
– Ось поглянь, бачиш, килим – смугастий, і ці смужки в нього різні?
– Так, червона, біла, чорна, а ця – з квітами…
– Цей килимок – особливий, пам’ятний. У ньому все твоє життя записане: і те, що було, і те, що буде. Подивися, ось чорна смужка – це тебе ще на світі не було, а от жовта – це ти, як сонечко, на світ з’явилася і всіх нас потішила. Ця зелена – тут ти ростеш, розуму набираєшся, а червона – ти розцвіла Василиною Прегарною, красунею і розумницею, а на цій квіти – це час, коли ти судженого знайшла, любов свою. Далі біла тоненька смужка – це ти у вбранні нареченої на своєму весіллі, а рожева – значить щаслива, як у рожевих мріях. Наступні: жовта, чорна, знову жовта, знову чорна – це твої діти з’являються, а з ними безсонні ночі, турботи, страхи, хвороби і праця. Далі сині та чорні – це печалі твої змішалися з молитвами. Ця смужка – темно-коричнева, на ній ти намагаєшся без Бога жити, тому тобі погано, дуже погано. Але ось, поглянь, блакитна смуга – це твоя перша молитва каяття перед Богом, а далі біла – це Бог тебе очистив від гріхів, потім блакитна з квітами – це ти живеш і постійно дивишся в небо, молячись до Бога, а квіти – це нове щастя, нова радість віри; далі чорна смужка, тоненька-тоненька – це смерть твоя, але недовга, бо далі широка смуга жовта – це ти будеш оповита славою Божою, коли прийдеш на небо. Біла з квітами означає, що ти будеш вічно жити на небі, радіючи й прославляючи Бога. Бачиш, ця смуга найширша. Більше чорних смуг не буде.
Ось який це килимок.
Подивилася Настя на килимок, руками погладила смужки і промовила:
– Тут найгірший колір – коричневий… Я хочу вірити Ісусові завжди і буду намагатися, щоб у моєму житті цей колір не з’являвся. А на килимку – хай буде, хай нагадує мені, що погано без Бога жити на світі.
