Яшко йшов, опустивши голову. Під оком у нього був здоровенний синець, на лобі – ґуля, а на щоці – подряпина. Яшка били всі, хто не лінується. Батько – через пиятику, сусідські хлопчаки – хто за що. Одному не подобався маленький зріст, другому – руде волосся, а третьому – відстовбурчені вуха. Ну, а четвертому… Хто його знає, що не подобалося четвертому. Яшка дражнили навіть малюки. Варто було йому з’явитися на вулиці, як вони бігли за ним і кричали: «Рудий-рудий, в ластовинні, ми дружить з ним не повинні!» Яшко, хоч і малий на зріст, хоч і худенький, а в боргу не залишався – бився відчайдушно.
Та сьогодні Яшкові особливо дісталося і від хлопчаків, і від батька… «Піду звідси, світ за очі!» – вирішив він. Як був – босий, у порваній сорочці, він вийшов за село, минув поле пшеничне і пішов до лісу. Втомився, та й у роті з ранку й крихти не було. А до лісу ще йти і йти. Добрів до поваленого дерева, що край поля лежало, сів на нього, голову на руки опустив. Чи довго сидів він так, невідомо. Мабуть, заснув від утоми, тому що не помітив, коли поруч Настуся опинилася.
– Хочеш водиці? – запитала Настуся.
Яшко підняв голову і глянув здивовано на дівчинку. Ніхто з ним досі так лагідно не розмовляв. Він ствердно кивнув головою.
Настуся взяла кошик, витягла звідти пляшку з водою та кухлик мальований. Налила води й подала хлопчакові. Яшко пив жадібно. У горлі в нього давно пересохло. Настуся налила ще кухлик. Лише після третього він угамував спрагу.
– Візьми, поїж, – Настуся подала хліб і яйце.
Яшко з’їв і хліб, і яйце, і яблука – майже все, що було в кошику.
– Я все з’їв, тобі нічого не залишив.
– Нічого, я не голодна, – посміхнулася Настуся. – Звідки ти?
– З села, а ти?
– А я в лісі живу з матусею і татусем.
– А, знаю, ти донька лісника.
– Так, це я.
– Недопитлива ти. Інші відразу б розпитувати почали, а ти води та хліба дала.
– Чому ж недопитлива? І мені цікаво, та тільки матуся вчила спершу нагодувати людину, а потім лише запитувати. Так і в Святому Письмі сказано.
– То ти, виходить, віруюча… А я ось Богу не потрібен! Я нікому не потрібен! – Яшко понурив голову. На руки йому впали гарячі краплини. Він не хотів плакати, але сльози самі крапали і крапали. Хто їх тільки просив?
– Чому ти так кажеш? Бог любить тебе.
– Мене ніхто не любить. Хто може любити мене?! – злісно вигукнув хлопчик. – Хто може любити такого рудого і капловухого виродка!
– Бог не дивиться на обличчя людини, Він дивиться на серце. Щоб догодити Богові, потрібно мати добре серце.
– А я злий! На всіх злий! Мене всі б’ють, але нічого, я виросту – всім покажу! – Яшко показав кулаком у бік села. – Нехай зараз мене б’ють, але як я буду сильним, я їм усім боки намну! Вони всі дадуть мені спокій, будуть десятою дорогою обходити!
– А якщо все село на тебе одного війною піде? Нічого в тебе не вийде. Чим більше ти будеш битися, тим більше тебе будуть бити. Не можна платити злом за зло. Якщо хочеш, щоб тебе любили, самому треба любити, так матуся каже, і татусь із нею згоден. Ходімо до нас, заночуєш, а вранці татко тебе в село відвезе.
Яшко дуже втомився. Та й хотілося йому подивитися, як живуть ці дивні люди – віруючі. До того ж він знав, що лісника в селі не любили, називали диваком. А значить, лісник міг би зрозуміти Яшка, якого теж не любили. Та й Настуся так лагідно дивилася на нього, ніби не помічала рудих пасом, відстовбурчених вух, і синців під очима.
Лісничиха, побачивши побитого хлопчика, лише руками сплеснула, заметушилася: воду почала гріти та вечерю готувати.
Увечері й лісник прийшов. Яші він дуже сподобався. Не кричить, не п’яний, перед вечерею помолився, але не це приголомшило Яшка найбільше, а те, що після вечері посадив він його на одне коліно, а на інше – Настусю, за плечі обняв та став розпитувати про Яшине життя-буття, про село та про хлопчаків. І не помітив він, як розповів усе, що хотів і що не хотів. Вислухав лісник про Яшині біди й каже:
– Ось я тобі розповім, що з нашою собачкою сталося.
Знаєш, у лісі вовки водяться. Влітку вони тихі, а ось взимку, буває, капостять: то козенятко поцуплять, то овечку загризуть. Собачки в нас маленькі були, проте аж дві. Злющі, кожного, хто за сто метрів чхнув, обгавкають, але вовків вони все ж боялися. Гавкають, а з будки не виходять. Набридло мені це вовче неподобство, і привіз я з міста цуценя туркменського вовкодава. Воно маленьке було, пухнасте. Ми всі сміялися: ну який з нього вовкодав?! Проте за п’ять місяців наше малятко виросло в здоровезного пса. Він був такий же білий і пухнастий, лише на писку дві чорних цятки. Характер мав веселий, грайливий. Силкувався потоваришувати з усіма, і з собачатами теж, але ті, поки цуценя росло, його, знай, покусували, а як виріс – обгавкували. Він до них гратися лізе, а їх як вітром зносить, але гавкати не перестають. Від злості, бувало, один одного кусають. Я думав, що наш песик-вовкодав покусає їх. Адже здоровило, у пащу півшавки влізе, а він хвостом виляє перед злюками. То дрючка схопить і підбігає до них, то відбігає: пограймося, мовляв. Я вже, було, розчарувався. Думаю, не вовкодав, а дурник якийсь, тюхтій. Але одного разу соромно мені стало за думки такі. А діло було ось як… Сутеніло. Я худібку нагодував-напоїв – та й у хату пішов.
Раптом чую: гавкає наш песик. Але гавкоту такого від нього я раніше не чув. Злісний, загрозливий. І шавки теж гавкають, аж хрипіти почали. Мені навіть ніяково стало. Узяв я рушницю і вийшов подивитися, що сталося. Дивлюся, а мій пес на паркан кидається, та так, що впору тому паркану повалитися. Підбіг і бачу: у паркані дірка. Через цю дірку мій Алабай, так я його назвав, з вовком гризеться, та так сміливо! Стрельнув я з рушниці, але не у вовка, а поверх нього. Боявся собаку свою поранити. Втік вовчище – де йому з людиною змагатися. А Алабая я поважати почав – сміливий пес.
Глянув на шавок – а вони з будки виповзли, винувато хвости опустили, до ніг туляться, мовляв, вибач, господарю, не вовкодави ми. Я їх погладив, а Алабайку в морду поцілував та розумником назвав. І що ви думаєте: ця дрібнота знову на пса гавкати почала. Ну, капосні ж!
А Алабай підійшов до них, голову похилив, зверху дивиться і посміхається.
– Та хіба ж собаки посміхаються? – здивувався Яшко.
– А ось я тебе з ним познайомлю завтра, сам побачиш, – засміявся лісник. – Але ж ти слухай найголовніше. Щодня Алабай до злючок з добром приходив, і здалися вони, полюбили його і дружать тепер. А якщо вовк прийде, то в будку не ховаються, як раніше, а з Алабаєм поруч стоять і гавкають. Ну хто ж проти такої сили піде?! Ось так і ти – терпінням і добром підкориш тих, хто тебе не любить.
– Та навіщо мені з ними дружити?! – розсердився Яшко.
– Та тому, що Бог так велить, а ще тому, що зло завжди до людини повертається, і завжди той, хто зло творить, Богом карається. А коли добро даруєш, люди до тебе теж з добром прийдуть. Може, не відразу, але прийдуть.
– Ти мирися, мирися – не бийся, не сварися! – підтакнула Настуся.
