– Яке жахливе це ваше місто, – сказала Настуся Катрусі, своїй двоюрідній сестричці. – Інша справа, наш ліс. Тиша, птахи щебечуть, пахне квітами. А тут димно, шумно, людей, як у мурашнику – голова йде обертом.
Батько приїхав до міста в справах і Настю прихопив із собою – нехай розважиться. Родичі жили поруч із залізницею біля маленької станції, що на околиці міста. Ось Катруся і потягла Настю зустрічати когось. Вони стояли на пероні. З міста мчали товарні потяги, лунали гудки паровозів; люди, чекаючи пасажирського, метушилися, голосно розмовляли, хтось з кимось сперечався, хтось – сміявся, хтось – плакав. Був звичайний міський метушливий день.
– А мені місто подобається. Тут стільки всього цікавого, – посміхнулася Катруся.
– Це тому, що ти тут живеш. Ти просто не знаєш, як чудово в нашому лісі й у сусідньому селі. Ми всіх знаємо, нас всі знають – це чудово! Всі з тобою вітаються, один одному допомагають, а тут ніхто на тебе не подивиться і «Добрий день» не скаже.
– Це точно, – засміялася Катруся, – вітатися з незнайомими в місті не прийнято, але щодо друзів ти помиляєшся. У мене теж є і знайомі, і приятелі, і друзі. Ми теж допомагаємо один одному. Поглянь, ось іде мій дуже гарний давній друг.
Катя вказала рукою десь на перон, куди натовп людей виходив із щойно прибулого пасажирського поїзда. Настя розглядала їх і гадала, хто ж Катрусин друг. Вона вгледіла двох дівчаток одного з ними віку, але ті пройшли повз них, навіть не глянувши на сестер. Людей на пероні майже не залишилося: очікувачі сіли на поїзд, а ті, хто проводжав та прибув, вже розійшлися. Лише декілька людей залишилося. Це був черговий по вокзалу, прибиральник, два носильники вантажів і якась бабуся-каліка.
– Ми пропустили твою подругу. І я не дивуюся. У такому натовпі сама себе загубиш, – посміхнулася Настя.
– Та ні ж бо, ось вона. Ходімо, – сказала Катруся і попрямувала до старенької, яка ледь пересувала ноги. – Доброго дня, Ніно Іванівно, давайте-но вашу торбу, я допоможу Познайомтеся – це Настя, моя двоюрідна сестричка.
Ніна Іванівна посміхнулася до Насті. Дівчинка здивувалася, настільки доброю і щасливою була ця посмішка. Старенька повільно йшла, спираючись на милиці. Ноги вона тільки й могла, що волочити по землі, тому що коліна її погано згиналися, а стопи підверталися. Вона понад силу старалася поставити їх на землю підошвами вниз. Дивитися на це, а тим паче йти повільно, мов черепаха, Настусі було боляче. Але коли бабуся-каліка дійшла до залізних сходів, що спускалися з високого перону, Настя мало не заплакала. Допомогти старенькій дівчата не могли – занадто вони для цього слабкі. Тому спускання було довгим і болісним. Але й це виявилося не найважчим. До тротуару вони могли вийти, лише перетинаючи залізничні колії. Шпали і рейки, мов живі, чіплялися за немічні ноги Ніни Іванівни. Це ставало небезпечним. Поїзд будь-якої хвилини міг з’явитися з-за повороту. Настуся з острахом озиралася, молячись про себе, щоб швидше закінчилася ця мука. А Катруся і Ніна Іванівна любенько собі йшли, весело розмовляли про якісь дрібниці, нітрохи не звертаючи уваги на труднощі.
Коли вони, нарешті, вибралися на тротуар, Настя не витримала:
– У вас, напевно, була дуже важлива справа, якщо ви зважилися поїхати одна поїздом?
– Що ти, яка важлива справа? Я на роботу їздила. Адже я працюю в центрі міста. Якраз поруч із центральним вокзалом, тому поїздом і їжджу – так зручніше.
– Як працюєте? А скільки ж вам років?
– П’ятдесят, – Ніна Іванівна посміхнулася, зрозумівши здивування дівчинки. – Це вам, поки ви дівчатка, здається, що ті, кому за сорок – люди похилого віку. Але ми ще старими не почуваємося. Та й вік у мене придатний для моєї роботи.
– Та вам же, мабуть, важко! Невже нема кому допомогти?
– Люди, дитинко, не завжди можуть допомогти, а ось Бог – Він завжди поруч, завжди підтримає. Лише з Його допомогою і живу.
– Ніна Іванівна і сама іншим допомагає. Опікується своєю старенькою хворою мамою, а ще вона допомагає сусідові-інваліду. Завжди йому продукти купує і просто приходить: прибрати, їсти зварити, – втрутилася в розмову Катруся.
– Та звідки ж у вас сили беруться?! – вигукнула здивована Настя.
– Хіба ти не знаєш звідки? Добре, я тобі розповім свою таємницю, – посміхнулася Ніна Іванівна. – Ось, скажімо, підводжусь я вранці з ліжка – важко мені. Я помолюся, Бог мені допоможе підвестися, одягтися, вмитися, сніданок приготувати. На вулицю гляну, а там – ожеледь. Ну як мені з милицями йти? Але ж на роботу треба щодня приходити, за будь-якої погоди. Я знову молюся, прошу Господа поводиря послати, і Він завжди когось посилає. Так от ми з Катрусею і познайомилися, вона часто є моїм провідником. А якщо сніг випаде – важко каліці глибоким снігом йти. Я знову молюся, щоб Бог допоміг. І Він знову мені допомагає – поки я снідаю, хтось, дивись, вже прокидає доріжки. Коли мені не хочеться йти сусідові допомагати, бо втомлююся на роботі, я згадую, як мені Бог допомагав і помічників посилав, знову помолюся, і Він дає мені нові сили. А нещодавно мій сусід мені потай сказав, що коли я запізнююся, він молиться і просить Бога поквапити мене.
Ось так із молитвою сама отримую допомогу і з молитвою іншим допомагаю. Інакше не можна. Звідки ж сили взяти? У мене і друзів тому багато стало, що Бог мені їх посилає. І з Катрусею ми також давні друзі. Вона мені тепер багато допомагає: і в домашніх справах, інколи сусідові допомагає, а треба – то й за мамою моєю може доглянути.
– І мені теж користь, – засміялася Катруся, – тепер і я навчилася в Господа сили знаходити. А ще з Ніною Іванівною ми вечорами Біблію читаємо. Ніна Іванівна стільки всього про Біблію і про Бога знає! От сьогодні, якщо підеш зі мною увечері на наші читання, побачиш, як це добре.
– То ви віруючі! – зраділа Настя. – А я все соромилась Катрусі сказати, що також вірую в Бога. Правда, Біблію я ще не читала. Татусь обіцяв дитячу з картинками купити – напевно, купить.
– От і славно, мої красуні! – Ніна Іванівна обняла дівчаток і поцілувала кожну в маківку.
Тепер Настуся зрозуміла, чому в каліки така щаслива посмішка – хіба може бути нещасним той, у кого такі вірні друзі: Бог, Біблія і Катруся.
