– Васильку, де ти? – кликала Настуся. – Куди ти сховався? Мама кличе обідати.
Але Василько не відповідав. Настуся заглянула в усі куточки дворика і навіть залізла на горище, але Василька ніде не було.
– Куди ж він подівся? – затурбувалася матуся. – Насте, піди до джерела, може, там наш пустун.
Настя побігла до джерельця. До нього недалечко: спочатку через перелісок, потім через галявину, а там, з горбка, тече джерельце, яке потім перетікає в струмок, а струмок – у річку. Настуся перестрибнула через струмок, сполохавши жаб.
– Васю-у-у! – гукнула вона.
Але відповіді не почула. Вона пішла вздовж струмка до джерела. Василько був там. Він сидів на мохастому камені, схиливши голову на гострі коліна. У всій його постаті було стільки туги, що в Настусі сльози заблищали в очах.
– Васильку, ти чому? – тихо запитала вона. – Образив хтось? Ти лишень скажи, ми не дамо нікому тебе кривдити.
– Відчепися… – пошепки відповів хлопчик.
– Що ж сталося?
– Нічого не сталося.
Настя розгублено замовкла. Василько ніколи не розмовляв з нею так грубо. Траплялося, звісно, що вони сварилися, але зараз це було щось інше.
– Васю, ходімо, матуся кличе, – тихо сказала Настя.
Василько зітхнув, поволі підвівся і сказав:
– Ну, ходім.
Вони йшли мовчки. Василько попереду, Настя – за ним. За стіл сіли також мовчки. Але коли мама почала молитися молитвою благословення, Василько опустив голову нижче і міцно стиснув кулачки – так, що пальці аж побіліли.
– Отче, ми Тобі вдячні за хліб на нашому столі, за те, що Ти годуєш нас кожен день, за те, що ще жодного разу не залишив голодними. Дякуємо за Твою любов і просимо: відвідай наш дім, прийди до столу і розділи з нами цю їжу…
Але матуся не встигла закінчити свою молитву, тому що Василько вискочив з-за столу і вибіг із хати.
– Мам, що це з ним?
– Не знаю. Але гадаю, його не варто зачіпати, нехай трохи побуде на самоті.
– Так він же сам не свій. Накоїть чого-небудь.
– Не накоїть, тому що ми попросимо Бога охороняти і напоумляти його.
І вони молилися за Василька. Просили і захисту, і охорони, і позбавлення від напасті. Потім сіли обідати. Їли мовчки, кожен думав про хлопчика. Настуся свій обід майже не їла. Так, лише з поваги до матусі, поклювала трішечки. Швидко прибравши зі столу, Настя вийшла надвір. Віднесла залишки від обіду Полкану – у миску кладе, а сама озирається: де це Васько відсиджується. А Вася в цей час за повіткою на колоді сидів і сльози рукавом витирав.
Настя його запримітила, і відразу назад до хати побігла. Взяла пиріжок – і до братика.
Сіла поруч із бідолахою, мовчить, тільки пиріжок у руки йому поклала. Вася на пиріжок подивився – і заплакав. А Настуся ні слова не каже, лише білявеньку голівку братика долонькою погладжує.
– Не можу я… Їсти… Злодій я! – нарешті видушив із себе Василько.
– Злодій? А що ж ти вкрав? Начебто нічого чужого в тебе я не бачила.
– Не бачила, бо сховав.
– Та що ж сховав?
– Копієчку.
– Яку копієчку?
– А ту, що в татуся твого вкрав.
– Як це вкрав?
– А так. Він гроші за роботу отримав. Багато. Я подумав, що для нього копієчку загубити не шкода буде, а я морозиво собі в селі куплю. Насте, я так давно морозива не їв, з початку літа, як до вас у гості приїхав. Вдома мама мені майже щодня купує, а тут лише ягоди та гриби. Мені ж так хотілося морозива! Ось я і взяв копієчку, – жалібно сказав хлопчик.
– Але ж на копієчку морозива не купиш, – здивувалася Настя.
– Та ні, ти не розумієш. На копієчці тій цифра «десять» написана. За неї можна морозиво у вафельному ріжку купити. Я думав, що нічого не трапиться, якщо я візьму копієчку. Ніхто цього і не помітить. А твій татусь вирішить, що загубив її або закотилася кудись. Але тільки-но, Насте, я цю копієчку взяв, так мені зле стало! Бачити нікого не можу, соромно. А копійка ця, наче камінь, важка. Я її за повіткою закопав. Ось тут, біля колоди. Думав, коли ти в село підеш за покупками, я її викопаю і з тобою піду, а там як-небудь непомітно куплю. Але я не міг усю ніч спокійно спати. Мені снилися люди, які пальцем на мене тицяли і казали: «Дивіться, Василь – злодій! Судити його! Покарати його! Сором який! Злодій!» А на ранок ще гірше стало. Я вранці до сараю прибіг і хотів викопати, аби дядькові віддати, але немає її. Дивися, все перекопав – нема. У мене, Насте, ось тут сильно болить! Так болить, що жити не хочеться! – Василько вдарив себе в груди кулачком. – Знаєш, не так, як синець або подряпина, а як… Не знаю як, але болить і не перестає… Ні спати, ні їсти… Гратися не хочеться… Нічого не хочеться… Тільки сиджу, а копійка постійно перед очима, як хвіст, прив’язалася. Що це таке – і не знаю. Може, я, Настю, занедужав?
– Не знаю. Треба матусю запитати. Може, до лікаря поїхати.
Мама дітей вислухала, Василька по голові погладила і каже:
– Душа твоя занедужала, Васильку. Совість її мучить. Душа, вона Бога знає і тягнеться до Нього. Тому й чистоти просить: адже там, де Бог – для бруду немає місця. А крадіжка, як грязюка, до душі прилипає і всю її бруднить.
– Що ж робити? – знову заплакав Василько. – Адже я копієчку не знайшов!
– Не плач, є один рецепт від твоєї хвороби. Ось він: треба попросити прощення в дядька, потім – у Бога, а вже тоді відпрацювати копієчку.
Так і зробив Вася. Прощення попросив, а от із відпрацюванням затримка вийшла.
– Дядечку, як же я відпрацюю копієчку, адже я ще маленький, мене на роботу не візьмуть?
– Є одне дільце для тебе. Для нього не будеш малий. До того ж ти вже його майже зробив, – посміхнувся лісник. – Там, де ти земельку скопав, за сараєм, посадиш увечері насіння цибулі.
– Дядьку, так уже ж літо! Насіння садять навесні.
– Це те, що влітку дозріти повинно, а це восени стає маленькими цибулинками. Восени ми їх викопаємо, зиму вони пролежать в ящику, а навесні висадимо – тоді наступного року вони стануть великими цибулинами.
Василько чесно відпрацював копієчку. Йому більше ніколи не хотілося брати чуже, і чомусь більше вже не подобалося морозиво. І чому б це, га?..
