– Оце так подарунок! Ну, жінко, порадувала ти мене! – лісник із задоволенням одягнув на себе сорочку з вишитими манжетами та коміром. – Тепер і на свято піти не соромно, – додав він.
Лісничиха, задоволено посміхаючись, поправила чоловікові комір, допомогла застебнути рукава.
– Ну, от і носи на здоров’я, – сказала вона, розглядаючи вдягнуту сорочку: чи не мала, чи добре лежить на чоловікові, адже пошита потай, без примірок. Подарунок тоді в радість, коли несподіваний.
– Майстриня моя! Дружина, котра дорожча від перлів! – обнявши її, сказав лісник. – Ну, а ти, сороко, що в тебе з обличчям?
– А що з ним таке? – хитро посміхнулася Настя.
– Так у тебе ж на ньому все як на папері написано!
– І що там написано? – не здавалася дівчинка.
– А те, що ти таємницю якусь від мене маєш.
– Ну, досить, доню, – втрутилася мати, – покажи свій подарунок.
Настуся гордо витягла маленьку картонну коробочку і подала батькові.
Він обережно відкрив, боячись зіпсувати її своїм великими, огрубілими від роботи пальцями, вийняв блакитну хустинку, обшиту по краях простеньким мереживом.
– Поглянь-но, жінко, це ж носова хустинка. Та я тепер як пан: і сорочка нова, і хустинка в нагрудну кишеньку, тільки золотого ланцюжка не вистачає, – засміявся батько. – Ну, молодчина! Ну, майстриня! Якщо так і далі піде, наша Настуся теж дорожчою від перлів стане, і наречених тоді шукати будемо найкращих.
– Та ти, Григорію, геть на радощах із глузду з’їхав, – засміялася сестра лісника, яка приїхала з міста привітати брата з днем народження. – Дівчині восьмий рік, а він про наречених заговорив.
– Е-е, не скажи, Наталю, гарну наречену з ранніх літ ростити треба, – заперечив той.
– Та як же ж ти її готуєш?
– Та не я один. Тут ми з Ганнусею вирішили, щоб кожен своїми силами вчив. Я стежу за слухняністю, навчаю Закону Божого, а мати вчить рукоділлю, порядкувати в хаті, обіди готувати.
– Ох, – сплеснула руками Наталя, – так коли ж у вас дитя бавиться? Ви ж її замучили зовсім! Я от другий день гостею тут проживаю, а все дивуюся: з раннього ранку вона підмітає, миє, чистить… Гляньте лишень, яка худюща. Що ж ви дитиночку свою не бережете?! Он подивись на нашу: щічки рум’яні, повненькі – любо глянути.
– Та й наша начебто не бліда, – спробувала заступитися за Настусині щічки мати. – А що худенька, то вона вся в мене, адже я теж не товста.
– Та що ви, тітонько, мені не важко, я звикла, – заступилася за батьків Настуся.
– Ну як знаєте… Це ваша справа… Не буду сперечатися. Ваша дочка – ви і виховуйте. А ми ось тут теж подарунок привезли тобі, Грицю, – сказала Наталя вирішивши змінити тему.
Вона вийняла з сумки кишеньковий годинник із ланцюжком.
– Звісно, потрібно було з золотим ланцюжком, але він надто дорогий. Тому звичайний купили…
– Ох, царські подарунки маю сьогодні, – зрадів лісник, – тепер я точно пан: і сорочка, хустинка в кишеньку, і годинник з ланцюжком. А що не золотий, то і ми, либонь, не багатії. У годиннику ж, Наталю, не золото головне, а механізм.
А Катруся подарувала дядькові листівку з намальованою квіткою і словами: «Вітаємо з днем народження!»
Потім, коли всі посідали за святково накритий стіл, Настуся помітила, що Катя сидить невесела. Вона і солодкого пирога їй запропонувала, і меду, і запашного варення з лісових ягід, але нічого не допомагало. Катя посміхалася, казала «дякую», але ця посмішка була такою слабенькою, як промінь сонця взимку. Лише коли дорослі, зайняті своїми розмовами, перестали звертати на дівчаток увагу, Катруся сказала:
– Знаєш, ми з мамою подарували дядькові погані подарунки.
– Та що ти! Тато так зрадів годиннику і твоїй листівці.
– Та навіщо йому годинник?! Адже він у лісі живе! Він встає з сонечком, по ньому дивиться, коли і що робити треба, я ж знаю – не вперше у вас гостюю. Для нього це просто дрібничка! І моя листівка – ніщо. Шматок картону, – вона зневажливо посміхнулася. – Навіщо йому вона? І викинути незручно, і користі ніякої.
– Користь є! – заперечила Настя. – Ти йому повагу свою виявила.
– Ти не розумієш! Це зовсім не те! Не знаю, як тобі пояснити, але це – не те! Ось ти хустинку подарувала. Сама обшивала і мережива в’язала. Він тепер як вийме її, так і посміхнеться. І хусточка ця в кишеньці біля серця лежати буде. Я знаю, він тебе любить, і йому дороге те, що ти своїми руками для нього зробила. Бачила, як він радів?
– Ну що ж ти так хвилюєшся? Наступного року приїдеш, своє рукоділля привезеш.
– Не привезу, – похилила голову Катруся, – не вмію я.
– Ой лишенько ж яке! – сплеснула рученятами Настуся, мимоволі наслідуючи матір. – Тебе що ж, мама не вчить?
– Ні.
– А хочеш, я тебе вчити буду? Ти ж у нас тиждень проживеш. За тиждень багато навчишся.
Катруся посміхнулася і, як доросла, Насті потисла руку.
– А чому дядько сказав, що твоя матуся коштує дорожче від перлів? Він що, продавати її буде? – пожартувала Катруся, повеселішавши.
– Та що ти! Просто в Святому Письмі написано: «Хто жінку чеснотну знайде? А ціна її більша від перел: довіряє їй серце її чоловіка, і йому не забракне прибутку! Вона чинить для нього добро, а не зло, по всі дні свого життя. Шукає вона вовни й льону, і робить охоче своїми руками». Я це напам’ять завчила, так татусь звелів. Там ще багато гарних слів є про те, якою повинна бути дружина. Якщо хочеш, я тобі ввечері почитаю.
– Ой, звісно, а то виросту незнайком, і мене заміж не візьмуть, – засміялася Катруся.
Як вирішили дівчатка, так і зробили. Навчилася Катруся в Насті мереживо плести і хусточки обшивати, та ще багато чого іншого.
Добре, коли в дівчинки вчителька є така, котра вчить справжньої краси жіночої, що дорожча від перлів.
