Яблучко

Знаєш, як минає літо красне? Воно сонечком світить і гріє, червоними щічками фруктів наливається, розмаїттям квітів лугових розцвітає, ніжною м’ятою і полином пахне. А яким дзвоном дитячих голосів шириться по світу! Любить літо дітлахів, та й вони його не забувають похвалити. Хто ж літо красне не любить?

Ось і Настуся літо любила. І не дивно: влітку в лісі ягід багато, і фрукти різні в саду дозрівають, тільки встигай збирати. Влітку і гості в лісниковому будинку з’являються. Тітка на все літо братика Василька тут лишає, тільки пізньої осені забирає до себе в задушливе місто.

Настуся так вже чекала молодшого братика, так чекала! Не було в неї своїх братів та сестер, то цей їй був і милий, і любий. Хоч і малий Василько ще, але такий крутійко, такий спритний – тільки й дивись, щоб не накоїв лиха: то в курник пробереться і в півня яйцями стріляти почне, то на коня залізе, та не з того боку, то штанці порве, то ніс подряпає, то в лісі заблукає. Стільки клопоту було в Настусі за хлоп’ям наглядати та з біди його щоразу визволяти!

Одного разу спорядили Настусю в село за покупками: на вечір лісник з лісничихою гостей чекали, от і наказали дочці цукерок та пряників до столу купити. Що ж робити? Василька без нагляду боязко вдома залишати, довелося Насті взяти його з собою в село.

А Василькові горе – не біда. Всю дорогу веселився: то наперед забіжить, то відстане, то квітку зірве, то гілку зламає, то себе мандрівником називає, то індіанцем, а то й розвідником. Прийшли в село, накупили гостинців – і додому. Але що за диво: поки в село йшли, дорога і короткою була, і веселою, а назад – удвічі довша. Притомився хлопчина, хникати почав.

Мовляв, і ноги не йдуть, і пити хочеться, і зголоднів дуже. Дала Настуся малюкові пряник, а він же солодкий, пити від нього ще більше хочеться. Що робити? Йдуть вони, йдуть, а дорозі кінця-краю не видно, ось уже повз сади проходять, а там далі поле, а за полем – ліс, а в лісі – хата лісникова. Далеко.

Побачив Василько в саду яблучка наливні, тільки з одного боку рум’яні, але вже соковиті на вигляд, запхикав:

– Насте, ну Насте-е-е, я яблучко хочу.

– Потерпи трохи, у кінці саду криниця є. Водиці поп’ємо – легше буде.

– Не хочу води, хочу яблука. Насте, я через паркан миттю перескочу, бачиш, який він низенький.

– Паркан тому такий низенький, що не від людей поставлений, а від зайченят. Зайці взимку кору обгризають, яблуні гинуть від цього. А людям паркан не потрібен, адже нікому і на думку не спаде чужі яблука красти.

– А я красти не буду, я позичу. Лише одне яблучко.

– Без дозволу брати – це крадіжка. Навіть одне яблучко візьмеш – це те саме, що, вкрадеш.

– Ти злюка, злюка! Велика річ, одне яблучко… Бачиш, як їх тут багато!

– Багато, та не твоє! А красти – гріх!

– Заладила мені … Гріх! А сама, либонь, і не знаєш, що це таке.

– Знаю. Гріх – це погані вчинки.

– А звідки ти знаєш, які вчинки погані? Може, взяти одне-єдине маленьке яблучко в такому великому саду – зовсім не гріх?

– Бог дав людині десять заповідей, і в них написано: «Не кради», – сказала Настуся, серйозно глянувши на братика.

– У тебе вони є? Де, покажи! Бачиш, нічого в тебе немає, – лукаво сказав Василько. – А я пити і їсти хочу!

– Додому прийдемо, я Біблію візьму, всі заповіді тобі прочитаю. Я, між іншим, теж їсти і пити хочу, а не пхикаю.

– Це тому, що ти велика, а я маленький, мене жаліти й годувати треба, так мама каже.

– Знаєш, я думаю, що в нас є лише один вихід.

– Справді? Який?

– Скажемо Богу, що хочемо яблучко, і попросимо Його дати нам по одному.

– Насте, ти маленька, чи що? Ну хто зараз у ці казки вірить?!

– Хто тобі сказав, що це казки?

– Мама.

– Твоя мама, напевно, ніколи ні про що не просила Бога, тому й не знає, що Бог є і Він допомагає нам, коли ми в біді. Давай попросимо Його, ось побачиш, Він нам допоможе.

– Ти молись, а я не буду, – вперто насупившись, сказав Василько.

Настуся зупинилася, підвела очі до неба і промовила:

– Господи, дякую Тобі за цей сонячний день, за літо красне, за те, що ти подарував людям такі чудові яблуні. Ти бачиш, ми дуже втомилися, хочемо їсти і пити. Нам так хочеться соковитого яблучка. Воно вгамує нашу спрагу і голод. Дай нам, будь ласка, по яблучку.

– Ну, і де вони, твої яблука? – єхидно засміявся Василько.

– Ходімо, побачиш.

І вони знову пішли. Ось уже й сад закінчується. Василько вже не сміявся і не рюмсав, а тільки ледве ноги волочив, понуро опустивши голівку.

– Гей, подорожні, куди крокуємо? – це дід Митрофан, господар саду, гукнув дітей.

Він замикав садові ворота. Перед ворітьми стояла підвода зі складеними один на одному ящиками. А в ящиках – яблука! Золотисті, стиглі, з рум’яними щічками!

– Додому йдемо. Гості приїдуть увечері. Василькові батьки. Гостинців у крамниці накупили, – приязно відповіла Настя.

– Залазьте на віз. Мені якраз по дорозі з вами. Яблука везу на продаж у місто. А дорога туди, як відомо, через ліс, повз вашу хатинку пролягає…

Двічі повторювати не довелося. Куди і втома поділася – вмить на віз вилізли.

– Ну, повсідалися? – весело запитав дід Митрофан. – От і добре. Там у куточку кошик з яблуками стоїть – їжте. Зголодніли, мабуть.

– Спасибі! – в один голос відповіли Настуся і Василько.

Довго чи недовго їхали, але будь-який шлях кінець має. Підвіз дід Митрофан дітлахів аж до будинку.

– А це ось візьміть, щоб своїх гостей пригостити, – сказав він, витягаючи з воза кошик із яблуками. – Батькові та матері вітання передавай, – посміхнувся він Настусі.

Довго потім стояли Настуся і Василько біля хвіртки, дивилися вслід, поки віз не сховався за поворотом лісової дороги.

– Насте, чуєш, Насте, – посмикав сестру за поділ сукні Василько, засоромлено потупивши очі. – Ти той… Ти мені той… почитай про десять заповідей…

Попередній запис

Ластівчине гніздо

Білосніжна гілка квітучої вишні несміливо зазирала у вікно, наче віталася з Настусею. Весна на півдні приходить рано. В інших краях ... Читати далі

Наступний запис

Барвистий килимок

Настуся дуже сумувала за своїм домом, за лісом, в якому стояла їхня хата. У той же час їй не хотілося ... Читати далі