Білосніжна гілка квітучої вишні несміливо зазирала у вікно, наче віталася з Настусею.
Весна на півдні приходить рано. В інших краях ще лежать сніги, лютують морози, а в Настусиному лісі вже зацвіли перші абрикоси, на вишнях і яблунях набубнявілись пуп’янки, готові вибухнути рожевими та білосніжними квітами. Ластівки почали будувати гнізда, шпаки – обживати старі й нові шпаківні. Все оживало, копошилося, росло і розквітало.
Настуся раділа цьому пожвавленню. Під бляшаними жолобами Настусиного дому також притулилося пернате сімейство. Дві, ніби вбрані в чорні фраки, тендітні ластівки вже третій рік поверталися і селилися над Настусиним віконцем. Вони були дуже працьовиті. Раніше за інших ластівок ця пара закінчила свій глиняний будиночок і, поки інші ще носилися з гілочками і грудочками глини, Настусині вже висиджували яйця. Самець спозаранку летів на «лови». Ось і зараз він підлетів до гніздечка, а в дзьобі в нього звивався черв’ячок. Настуся проводжала лагідним поглядом працьовиту пташку.
– Благодать! – статечно промовила Настуся.
Так казала бабуся Ганна, татова мама, – добра, тихенька, тендітна, мов дівчина, тільки з сивим волоссям, вона була схожа на літню кульбабку.
– Загундосила: «благодать-благодать»! – це Вітько, двоюрідний брат. Капосний рудий хлопчисько.
«Очі б мої тебе не бачили!» – знову наслідуючи бабусю, подумала Настя.
Уголос сказати таке вона побоялася – кулаки у Вітька були ого якими здоровими! Нічого не скажеш, швидкий на бійку братик – лишень зачепи. Тому Настя тільки сумно зітхнула.
Вітько приїхав із батьками, тобто Настусеною тіткою і її чоловіком, у гості «на Паску», як вони казали. Доведеться тепер три дні його терпіти. «Все свято мені зіпсує!» – жаліла себе Настя. А пасхальні канікули вона дуже любила, тому що поверталася зі школи додому в лісову хату до матусі з татусем на цілих два тижні. А ще тому, що завжди в такі дні навідувала їх бабуся Ганна, і готувалася для всієї родини всіляка смакота: баба, яку в цих краях називали «паскою», холодці, запечена баранина з рисом і різні страви – солодкі, солоні, кислі, печені.
Але відчуття свята було зіпсовано тим, що приїхав братик погостювати.
Увесь день Настуся супилася і злилася. Кішку Мурку – і ту прогнала з колін, чого раніше не траплялося.
– Не люблю хлопчиськів! – невдоволено озвалася Настуся до матері.
– І чому ж це?
– Бо бридкі вони всі. Задерикуваті і забіяки.
– Якось негарно виходить: усіх ти любиш, а хлопців – ні.
– А за що їх любити? Ось, скажімо, зранку я добряче потрудилася – підлогу до блиску начистила, а Вітько просто в чоботях ввалився. Нечупари вони всі!
– Ну невже ж таки й усі? Наш батько на нечупару, здається, не схожий.
– Мамо, ти що, справді мене такою нерозумною вважаєш? Адже татусь не хлопчик – він дорослий!
– А я пам’ятаю його хлопчиськом. Чубатим таким був татко твій. Мене за коси смикав, потворою дражнив, цукерки забирав.
– Наш тато?
– Він самий.
Настуся очі від подиву широко розплющила, сказати щось намагається, та не виходить. Затремтіло в неї підборіддя – так прикро за тата стало, але, трохи оговтавшись від несподіванки, твердо, хоч і не дуже голосно, сказала:
– Наш татко – найкращий, він так ніколи не зміг би зробити.
– Звісно, найкращий. Справді, він так не буде робити… зараз не буде. А ось коли хлопчиськом був, бешкетував частенько.
– Як же так: був поганим, а став добрим?
– Правильно, люба моя. Але ти послухай, як твій татко з шибеника на розумника перетворився.
Одного разу взимку каталися ми на санчатах. Весело було. У сніжки гралися. Ну, звісна річ, хлопці нас сніжками закидали – і давай сніг за комір запихати. Мені тоді найбільше дісталося – все тому, що я теж бешкетницею була і хлопцям зі мною несолодко доводилося. Вирішив твій татко тоді, що доти буде мене дражнити і снігом закидати, доки плакати не почну.
– Ну, ні за що, – сказала я сама собі, – нізащо на людях не заплачу. Додому втекла, а вдома ж ніхто не бачить – там і поплакала. Матуся тоді все випитувала в мене, що сталося, а я їй, як оце ти, розповіла, що, мовляв, терпіти не можу хлопців, але найбільше цього забіяку. Але матуся мені тоді суворо зауважила: «Якою б не була людина доброю, перед Богом їй немає чим похвалитися. Але чи добра людина, чи погана, а любить Господь усіх. Сам любить і нам наказує любити». – «Та як же його любити, адже він гидкий, бридкий хлопчисько!» – «А ти хіба краща? Ось я тобі нову хустку пухову подарувала – поглянь-но в дзеркало, яка вона? Сама ж, мабуть, також сніжками кидалася!» – «І не тільки сніжками. Я йому шапку викинула в замет і по спині вдарила. Нехай тепер тільки поткнеться!» – «Погане робиш, а ще й хвалишся. Та як тобі не соромно?» – «А що, я повинна терпіти?» – «Ти не повинна на зло відповідати злом». – «Тоді він мене зовсім заб’є». – «Не заб’є». – «Ти хлопчаків не знаєш. У твій час таких забіяк не було». – «Були, та ще й які. Ти спробуй, тоді й побачиш, хто з нас має рацію».
– Ось так, доню, мені моя матуся порадила. Пораду ту я все життя пам’ятаю і виконую, адже за нею правда стояла, а не за мною. Почала я за матусиною порадою на зло не відповідати злом, навіть навпаки: ображає мене хтось, я вбік відійду і подумки молюся за нього, щоб він таким поганим не був, щоб не кривдив нікого і щоб я на нього не гнівалася. Молюся і благословляю.
День минув, другий. Дивлюся, а забіяки мене стороною обходять. Нецікаво стало дратувати. А одного разу твій татко до мене підходить і каже:
«Чому ти, Марусю, смілива така – нікого не боїшся? І добра стала – зла не тримаєш. І не пищиш, як інші дівчата». – «Бог велів нам любити один одного, злом на зло не відповідати. Ось я Його і послухалася. Тепер не боюся я зла і не впускаю його в моє серце, воно від мене і втікає. Не той герой, хто іншого поборе, а той, хто з собою впорається».
З того часу ми подружилися: разом уроки вчили, разом бавилися. Так і виросли. А як виросли, покохали один одного всім серцем і вирішили ніколи не розлучатися.
Замислилася Настуся. Зрозуміла, що оселилося зло в її серденьку. А коли серце лихе, то і людина недоброю стає.
– Як же, матусю, мені Вітька полюбити, адже він такий гидкий, рудий, грубіян?
– А ти за ним добре зауважуй і на добре дивись. От і побачиш, що і його полюбити є за що.
І почала Настуся добре в брата вишукувати: і так подивиться, і сяк. Нічого знайти не може. Почала за ним слідком ходити. Він у сад – і вона в сад, він у ліс – і вона туди ж. Зовсім розлютила братика. Так, напевно, і не довелося б їй полюбити його, якби не ластівки. Ось як це було.
Полетів ластівка-батько черв’ячків на обід шукати. Залишилася ластівка-мати одна в гніздечку малюків висиджувати. А кішка Мурка тут як тут. На дерево залізла і до гнізда крадеться. Ось вже лапу підняла та кігтики випустила. Ластівка кричить, а піти з гнізда не хоче. Побачив таку біду Вітько та як гукне, палицею по дереву як стукне! Кішка злякалася, з дерева стрілою зіскочила – і в будинок втекла. Поліз Вітько на дерево на гніздо подивитися. Настя це побачила і вирішила, що братик гніздо ластівчине зруйнувати хоче. Щодуху побігла вона до дерева. А Вітько тим часом добрався до гнізда, щось там зробив і вже з дерева злізає. Тут Настя як підскочить ну галасувати:
– Ти злий, ти бридкий! Ти гніздо зруйнував!
– Ще чого! – не на жарт образився брат. – Я його полагодив. Мурка зачепила гніздо лапою, і воно висіло косо, а там вже пташенята є.
Соромно стало Настусі, що погане подумала, а ще гірше, що нагримала. Адже казала матуся – злом за зло не можна платити. Не послухала, а тепер мусить потерпати.
– Ти, Вітю, пробач мені, – сказала, ніяковіючи. – Я думала, ти злий, а ти добрий.
– Та нічого, буває. Ти не хвилюйся, все гаразд, – і собі зніяковів хлопець.
– Давай ніколи не сваритися, а разом бавитися.
– Гаразд.
З того часу вони більше не сварилися, хіба що інколи, та й то ненадовго. Тепер діти живуть у мирі, і їм так добре і весело… А якщо зло до Настусиного серденька підкрадеться, бува, жене вона його так, як матуся навчила – молитвою і благословенням Божим.
