Псалми 133-139

Псалом 133

Нагадуючи нам мініатюру, як і Пс. 131, ця пісня (духовної) споріднености така дорога для християнської монашої традиції (ще Августин заявляв, що цей псалом «породив монастирі» і був «трубою, що закликає християн до досконалості»: PL 37:1729), розвивається навколо двох символів. Першим із них є помазання священиків, типом якого є Аарон, предок усього біблійного священства: спорідненість – неначе священна сила, яка проникає і у фізичну (борода), і в духовну (шати, символ гідності) міць спільноти. Іншим образом є роса: псалміст мріє, що рясна роса Хермону, північної гори Палестини, дивовижно пошириться по всій землі Ізраїлю і досягне віддалених південних Донських гір. Спорідненість має проникнути в увесь святий народ.

Псалом 134

Ця п’ятнадцята і остання «висхідна пісня» є простим, коротким твором, який використовували як молитву вечірні й нічну молитву в християнській традиції. Вірні, що виходять з Храму, знову повертаються до левітів і тих, що будуть на сторожі Храму вночі (вв. 1-2). Священики, «Господні слуги», «що по ночах у домі Господньому ви стоїте» з піднесеними в молитві руками, дають вірним благословення (в. 3). Це ідеальне прощання з Сіоном та його літургією, ідеальне закінчення частини Псалтиря, яку називають «висхідні пісні».

Псалом 135

Цей гимн-антологія (оскільки він містить цитати та алюзії на інші біблійні тексти), що є піснею Господу всесвіту та історії, був поєднаний (пор. з в. 4) у єврейській традиції з Пс. 136, і вони утворювали «Великий Галлел» – урочистий пасхальний літургійний спів у синагозі. Гимн починається з розширеного заклику до хвали (вв. 1-4), а відтак переходить до визнання віри («Знаю бо я…»), яке йде від вірша 5 до вірша 18. Спочатку воно оспівує Бога – творця хмар, блискавок, дощу й вітру (вв. 5-7), а тоді переходить до оспівування Творця як передовсім історичного Визволителя, що діяв у подіях Виходу з Єгипту (вв. 8-14). Такі різноманітні дії дозволяють псалмістові возвеличувати живого Бога на противагу мертвим і марним божищам, які не спасають (вв. 15-18; див. Пс. 115:4-8). Літургійне благословення, що його промовляє Ізраїль, священики («дім Ааронів»), левіти («дім Левіїв») й ті, «хто боїться Господа» (мабуть, посилання на єврейських прозелітів) завершує (вв. 19-21) цей псалом і виступає передвістям врочистого визнання віри в Пс. 136.

Псалом 136

Цей гимн для соліста й хору, який (разом із Пс. 135) формує «Великий Галлел», тобто хвалу par excellence, набуває своєї форми за допомогою повторюваного антифону ki lolam hasdo «бо навіки Його милосердя». У двадцяти двох римованих двовіршах (вв. 4-25) соліст проголошує три основних символи віри у своєрідному «історичному символі віри». Перший член символа віри тут є оригінальним порівняно з іншими прикладами схожих визнань віри (див. Втор. 26:5-9 та І.Н. 24:1-13), оскільки він не прославляє об’явлення, дане Патріярхам, але сотворення (вв. 4-9), яке тут розглядається як перше Боже втручання в історію (улюблена тема для богослов’я після вигнання, наприклад, для Девтеро-Ісаї).

Вірші 10-20 звертаються до другої фундаментальної Божої дії – Виходу з Єгипту і його наслідків – важкої подорожі пустелею. Бог, описаний тут як воїн, перемагає море та історичних ворогів Божого народу: фараона й царів пустелі. Третя й остання Божа дія – це дар землі Ханаану (вв. 21-25). Два одкровення Господа, космічне й історичне, зведено докупи в єдиному акті хвали, єдиному визнанні віри в hesed YHWH, тобто в Божу милість.

Псалом 137

Super flumina Babylonis, як цей псалом називається, відколи з’явилася латинська Вульгата, заслужено відомий в історії літератури й музики. Це пісня єврейських вигнанців у Вавилоні. Вони неохоче сприймають наказ тюремників співати священні пісні Ізраїля. Їхня пісня передусім чимось на кшталт самопрокляття: права рука необхідна для гравця на гуслах, але ліпше нехай вона «забудеться» (тобто її паралізує чи вона всохне), якщо «я забуду» Сіон; язик необхідний для співця, але ліпше нехай він прилипне до піднебіння, якщо я не згадаю святе місто (вв. 1-6).

Закінчення псалма містить відоме й жорстке прокляття ворогів Ізраїля (вв. 7-9). Прокляття спрямоване спочатку на едомітів, які приєдналися до вавилонян під час облоги й зруйнування Єрусалиму (586 р. до Р. Хр.). З іншого боку, благословення призначене для того, хто помститься за Ізраїль і, вхопивши дітей Вавилону, розіб’є їх об скелю, наслідуючи жахливу воєнну практику стародавнього Сходу. Проте цей риторичний крик обурення, який завершує псалом, є закликом про Божий суд, і його потрібно тлумачити у світлі інших «безжалісних» псалмів, як-от 58 та 109. Це маніфестація трагедії й розпуки пригнобленого народу, але також знак втілення Божого слова в емоціях та історичному досвіді людства.

Псалом 138

Ця пісня подяки, дещо стереотипна за формою, розпочинає низку з восьми псалмів, які мають пізніший заголовок – «Давидів». Власне, це твори з періоду після вигнання, що використовують матеріял із псалмів та вже добре відомий біблійний матеріял. Той, хто молиться в Пс. 138, хто звернув свій погляд «до храму святого Твого» (мабуть, вказівка на те, що вірний живе в діяспорі), притягує до цієї вдячної хвали «всіх земних царів» (в. 4) у формі універсального гимну, який сигналізує про нове й відмінне сприйняття інших народів, типове для деяких пророцтв періоду після вигнання. З цієї причини Атанасій описав цю пісню як «псалом вселенського заклику до спасення».

Псалом 139

Це ще один шедевр Псалтиря, хоч текст у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, неясний. Тема стає зрозумілою відразу: Бог – всюдисущий та всемогутній, і люди не можуть втекти ні від Божої любові, ані від Божого осуду. Цю думку можна висловити словами Павла в його проповіді в Ареопагу, де він використовує цитату з грецьких поетів Арата й Клеанта: «Ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Перша строфа (вв. 1-6) цього повчального псалма оспівує Божу всюдисущість. Бог знає мене, «коли сиджу і встаю я», знає «мої дороги» і що «я спочиваю»: ці протилежні дії життя, які підсумовують усі інші, не зникають з-під пильного погляду Бога, так само й Бог знає наші думки й наші слова ще до того, як ми їх сформулюємо.

Друга строфа (вв. 7-12) присвячена Божій всемогутности. Вона описує спроби людської істоти уникнути Бога, подорожуючи по всьому простору, вертикально – від неба до Шеолу (нижчого світу), і горизонтально – зі сходу на захід (від зірниці до Середземного моря). Також Бог охороняє увесь час із його зміною дня й ночі, і Богові не можуть протистояти ні смерть, ні темрява. Сильна третя строфа (вв. 13-18) зосереджена на людській істоті та її екзистенціальній мінливости. Використовуючи «пластичний» символ гончаря і «текстильний» символ ткача, поет описує Божу дію в утробі вагітної матері, яку порівняно з лоном Матері-Землі. В утробу проникає творчий погляд Бога, Який бере участь у створенні цього «дива», що ним є людське створіння навіть у стані ембріона (golmi «несформована субстанція», вірш 16), і який вже передбачає всі дні та події існування кожного створіння.

Фінальна строфа (вв. 19-24) позначена сильною мовою, оскільки вона виводить на сцену Божий осуд зла, від якого себе відмежовує той, хто молиться. Прохач навіть починає боротьбу проти Божих ворогів – кровожерців та ідолопоклонників (вв. 19-20) – він їх «повною ненавистю» ненавидить» (в. 22) і йде лише дорогою Бога, яка є «вічною дорогою» (в. 24) (цю фразу дехто тлумачив як таку, що припускає безсмертя). Середньовічний єврейський коментатор Ібн Езра (XII ст.) писав, що «жоден інший псалом не можна порівняти з цим через велич його почуттів, розмаїття образів та глибину думки».

Попередній запис

Псалми 127-132

Псалом 127 У Пс. 126 було сказано, що щастя народу походить від Божого благословення; тут від Господа залежить особисте й ... Читати далі

Наступний запис

Псалми 140-144

Псалом 140 Псалом 140 є благальною піснею особи, скріпленої впевненістю в Божому справедливому суді, що є джерелом визволення для пригноблених ... Читати далі