Орлик

Взимку в лісі тихо. Так тихо, що чутно, як дерева перемовляються скрипучими голосами і стогнуть від холоду. Добре, коли йде сніг. Тоді вони вкриті теплими білими шубами. Тоді їм тепло і затишно. Але цього дня було морозно, а сніг здуло вітром, і дерева стогнали жалібно та сумно. Мабуть, скучили за сонечком, за теплим літечком.

У такі несніжні дні лісник із чоловіками з сусіднього села садили в підготовлені ще восени лунки молоді сосонки і ялинки. Старі сосни і ялини для господарських потреб подекуди вирубали минулої зими, а на їх місце тепер садили молоденькі, щоб ліс не біднів. Нова вирубка була недалеко від хати лісника. Тому й вирішили, що лісничиха приготує обід і, поки не прохолов, привезе на ділянку. Гаряченького ж на морозі ой як хочеться!

Приготувала вона кашу та капусняк, напекла пиріжків, закутала горщики в теплу ковдру, зверху кожух овечий накинула, щоб тепло не виходило, і поїхала на санях до чоловіка. День, другий возила обіди. На жаль, не завжди світить сонечко ясно, не завжди небо чисте – настав недобрий час і трапилась біда з лісничихою. Пиріжки того дня з капустою мали бути. Отож, коли шаткувала вона капусту, порізалася, та так сильно, що не могла більше працювати. Довелося тісто пиріжкове на млинці використати. Ну що ж, на млинці – значить на млинці. Зрештою, не в тому лихо. Капусняк, кашу та млинці везти треба, а рука в лісничихи неробоча, болить дуже. Як віжки тримати та конем правити, як у сани Орлика запрягати? Думала-думала лісничиха, охкала та бідкалася, та нічого не вдієш, доведеться Настусю до батька в ліс дрімучий посилати. Покликала дочку й каже:

– Доню, треба тобі, ластівочко, до татка на посадку їхати.

– Добре, матусю.

– Я тобі Орлика допоможу запрягти, обід до сідла піднесу, а ось везти конем тобі самій доведеться. Орлик, сама знаєш, кінь сумирний – довезе. Тут недалечко, та й день надворі – не страшно.

– Орлик мене слухається.

– Нікуди не звертай з дороги, вона тебе до батька приведе.

– Не бійся, матусю, все що ти наказала – зроблю.

Осідлали вони вдвох Орлика, прив’язали до сідла баул[1] з обідом, обхопила Настя коня за шию і прошепотіла:

– Орлику, друже мій, ти мене слухайся, а я тобі цукру дам. Довези до татка. Не пустуй, а то робітники наші без обіду залишаться.

Погладила свого коника, а він вухами стриже, головою киває, наче хоче сказати: «Не бійся, Настусю, довезу тебе цілісінькою».

Ось уже й ворота відчинилися, і понеслася Настя з двору. Матуся вслід благословення материнське послала і в Бога захисту для донечки попрохала.

Орлик у дорозі Настусю слухався, йшов весело, тоненько гривою потрушував. Мабуть, прогулянка і йому була до душі – трохи застоявся в конюшні. Доїхали швидко, так що й не помітили, як на місці опинилися. Ох, і нахвалювали Настю робітники, та й Орлику похвала дісталася – цукрова.

Час додому повертатися. Стривожився лісник як таку крихітку знову в дорогу саму відпускати?!

– А ти, татку, благослови нас із Орликом та Божого захисту попроси, як мама, – ось ми й повернемося цілі та неушкоджені, – сказала Настуся.

– Ай справді, що це я, зовсім заморочився. Хто ж тебе захистить, як не Батько Небесний!

І благословив, і попросив для доньки захисту в Бога. Зі спокійною душею відпустив він Настусю.

Спершу Орлик весело біг, потім раптом затрусився, копитом забив і поскакав, ледь Настуся з сідла не випала.

– Орлику! Почекай, не біжи так. Упаду я! – загукала Настя.

Та Орлик ще швидше поскакав. І впала б Настя. Та ось вороний зупинився і позадкував. Перед ними стояв величезний вовк. Шерсть дибки, кликами клацає. Ззаду також вовки з’явилися. Оточили Орлика. Він, бідолаха, з одного боку в інший сахається, дрижить увесь. Раптом один вовчище як кинеться, та зубами перед мордою кінською як клацне!.. Здибився Орлик, заіржав злякано, а Настя в сідлі не втрималася і в сніг упала. Що тут почалося! Вовки стрибають, кінь брикається, а Настя рученятами лице від жаху затулила, боїться поворухнутися. Вовки все намагаються коня від дівчинки відігнати, Проте вірний Орлик від укусів вивертається, а Настусю не кидає. Ось вже двоє з вовків заскавучали – дістали їх копита кінські.

Настуся крізь пальці все бачить, страшно їй – загризуть вовки, тоді мама з татом і не дізнаються, що з їх донечкою трапилося. Як подумала Настуся про батьків, так і згадала їхні молитви і благословення.

– Господи, спаси нас!

Цієї ж миті спіткнувся Орлик і одним коліном до землі припав. Злякалася Настя до смерті й схопилася рученятами за кінську гриву. Орлик підвівся, вдарив вовків, які ззаду вчепилися, і понісся щодуху.

Так і скакали вони до самої лісникової хати (слава Богу, вона виявилася неподалік).

Як побачила матуся Орлика спіненого та Настусю, яка вчепилася в гриву коня, так відразу і зойкнула.

Довго потім відігрівала замерзлі доньчині рученята, і коня, друга вірного, лікувала від вовчих укусів.

Розповіла Настя матері, як напали на них вовки і як урятував її Орлик.

– Я молилася за тебе, доню, – сказала лісничиха.

– Я теж молилася, і Бог мені допоміг.

– Так, зіронько моя, Бог обіцяв нас охороняти, і Він вірний своїй обітниці. Це Він допоміг тобі й Орлику. Він справжній, вірний Друг.


[1] Невеликий дорожній сундук, коробка з випуклою кришкою.

Попередній запис

Вчителька

Дочекалася Настя татка. Нарешті, таки приїхав. Розповіла вона йому, яка біда з мамою сталася: як захворіла вона за його відсутності, ... Читати далі

Наступний запис

Подарунки для Ісуса

Гарна зима! І дерева в лісі, і кущі, і хатинка лісникова – все вкрите пухнастою білосніжною ковдрою. Звірина поховалася в ... Читати далі