Дочекалася Настя татка. Нарешті, таки приїхав. Розповіла вона йому, яка біда з мамою сталася: як захворіла вона за його відсутності, як лікар приїжджав і матусю до лікарні відвіз. Вислухав батько, на лиці спохмурнів, брови насупив і каже:
– Ти, дочко, вдома побудь ще трохи, а я до матері в лікарню поїду, подивлюся, як вона там. Увечері назад повернусь. Головне – не бійся. Полкан злих людей та звірів прожене, замки на воротах і на дверях у нас міцні. Зачинись і книжки читай, серветки вишивай, за ділом і час швидко мине. Ти й не помітиш, як я повернуся.
– Добре, татку! Та я й не боюся, адже Сам Бог мене береже! Хіба ти забув?
– Пам’ятаю, пам’ятаю… – лісник лагідно погладив доньку по голові, – розумнице ти моя.
Поїхав лісник, а Настя за господиню вдома лишилася. Найперше – помолилася, щоб Бог зберіг від злодіїв і хижих тварин, потім прибрала в хаті: підлогу чисто вимила, пил витерла, посуд помила, квіти полила. Раптом, щось згадавши, аж у долоньки сплеснула: татко голодним поїхав! Зазирнула в каструлі, а там – порожньо.
Що ж, господиня в хаті є!
Пішла Настя в погріб, а Полкан за нею – також голодний. Пес, а розуміє, що не спроста господиня в підвал пішла. Набрала Настуся в корзину картоплі, моркви, цибулі, капустки квашеної та й принесла до кухні. І закипіла робота: невдовзі на кухні все кипіло та смажилося. Зварила вона капусняк, замісила тісто – млинців напекла повну миску. От татко зрадіє! Сама поїла, собаку нагодувала і у двір вийшла подивитися, хто ще ненагодований. Зазирнула до загорожі – а там кури її побачили і наввипередки до паркану побігли.
– Ох, і ви голодні! – сказала дівчинка. – Зараз я вас нагодую і напою.
Так і зробила. Напоїла, нагодувала дробину[1], потім Орлика – коня улюбленого, а вже після цього – Мілку. Мілка – корівка молода. Молока ще не дає, але невдовзі в неї телятко буде, тому їй голодувати шкідливо. Зараз господарям було не до Мілки. Добре, що Настя здогадалася погодувати, а то чекати б їй доти, доки батько не повернеться. Тварини їли й пили і на Настю лагідно дивилися: господиня ти наша!
Втомилася з незвички Настуся, присіла і… зажурилася. Поки трудилася, ніколи було думати, а як роботу закінчила, відразу матусю згадала. Трималась, трималась – і не втрималась, заплакала: «Господи, допоможи моїй матусі, не забирай її в мене! Без неї хата холодна і у віконцях світла немає, без неї так погано! Господи, зроби так, щоб вона була здоровою, щоб додому прийшла!»
Плакала, плакала – та й заснула. Втомилася, сердешна. І наснилася їй мама. Йшла вона назустріч дочці в сукні білій, у легенькій хусточці, а сонечко світило і в спину їй гріло. Від того здавалося, наче матуся вся світиться. Потім і татко підійшов, узяв Настусю на руки і поніс. Так усім весело і тепло на душі стало.
– Бджілко ти моя! – тихо промовив лісник, узяв доньку на руки і поклав її в ліжко. – Потрудилась на славу. Добре тебе мама виховує. Господиня!
Вранці сонечко лоскотало останнім осіннім теплом: «Вставай, сонько!» Аж тут і півень заспівав: «Прокидайся!» Вслід за ним закудкудакали кури: «Нас нагодують, нас напоять?» Заревіла Мілка: «Вчора сма-а-ачно було!» Орлик копитом вдарив – наче відповів усім відразу: «Зараз встане, дитя ж іще!» А Сірко замекав: «А то як же, не дожде-е-е-теся! Он, не добудитися непробуду! Всі з голоду помре-е-емо!»
Настя все це почула. Встала, вмилася, вийшла тварин годувати, а там вже татко трудиться. Обличчя похмуре. Не підійти. Настя не розгубилася, підхопилася, кинулася батькові допомагати. До хати повернулися, сіли чай пити. Лише тоді наважилася вона про матір запитати.
– Мама ще з тиждень у лікарні полежить, – сказав лісник.
– Я молилася. Бог її вилікує, я знаю! – сказала Настя.
Подивився на неї лісник уважно і запитує:
– А ти не пам’ятаєш, люба, о котрій годині молилася?
– Ні. Я на годинник не дивилася. Але надворі вже сутеніло.
– Так, сутеніло… – стиха промовив лісник. Потім пригорнув доньку і посміхнувся:
– Сьогодні зі мною до матусі поїдеш. Подивишся на чудо, яке ти зробила.
– Чудо? Яке чудо? Я нічого такого не робила. Я лише млинців напекла і капусняк зварила… – розгубилася дівчинка.
– А ось приїдемо – і побачиш…
У лікарні пахло несмачно, навіть неприємно. Але все було біле: і стіни, і фіранки, і лікарі. У палаті, де лежала мама, також все було біле-пребіле, і також несмачно пахло.
Матуся була такою тихою, блідою, слабкою і жалісливою, що Настуся мимоволі обняла її і почала цілувати.
– А ось і наша чарівниця! – це був лікар Іван Сергійович. – Чи ти знаєш, люба, що двічі матір від смерті врятувала?
– Я?! – здивувалася Настя.
– Ти! А хто ж іще? Ти мене в лісі до вашої хати привела?
– Привела… – зніяковіла Настя.
– А ось учора… А ось що було вчора, ти знаєш?
– Ні, – злякано відповіла Настя.
– А ось учора твоя мама помирала. І медицина була безсилою. Так, так, безсилою! Я так і сказав твоєму батькові, що надії немає. Але раптом все змінилося хтозна-як і хтозна-чому. Це вчора ми нічого не могли зрозуміти. Сьогодні ж твій батько мені повідомив, що коли твоїй матері стало зовсім зле, ти саме в той час молилася! Це правда?
– Я молилася. Я просила Бога, щоб Він її вилікував.
– І що ж ви думаєте, світла панночко? Він її вилікував. Це кажу я з усією відповідальністю, тому що медицина тут ні до чого! Дозвольте потиснути вашу руку!
І лікар потиснув їй руку.
Вони ще посиділи біля усміхненої матері, погомоніли про те, про се, але прийшла медсестра і прогнала їх: мовляв, хвора втомилася і час би їй відпочити.
Додому їхали мовчки, хоча в душі почувалися щасливими. Матуся одужує!
Лише, коли спати вкладалися, батько поцілував Настусю в чоло і сказав:
– Дякую, вчителько, ти моя!
– Та за що дякуєш, таточку? – здивувалася Настя.
– Ти, доню, навчила мене, що коли зовсім погано, коли життя немиле, потрібно не занепадати духом, а до Бога з молитвою йти.
– А… Мене цьому матуся навчила… – сказала Настя, засинаючи.
[1] Дрібна домашня птиця