– Мамо! Мамо! Не помирай! – заплакала Настуся, схиливши лице на материну долоню.
Долоня була гарячою і сухою. Мама дихала важко і стогнала. Щоки від жару червоні, під очима – темні кола. Настуся продовжувала плакати. Ось був би вдома татко, він привіз би Івана Степановича, лікаря, який живе на хуторі, і мама миттю стала б здоровою, але татко вже два дні в місті, а до хутора далеко, пішки не дійти.
Наплакавшись, Настуся почала сновигати по хаті. Що робити? Що робити?! Треба самій їхати за лікарем.
Глянула у вікно, а там… Злий вітер так і б’є в шибку, з усього розмаху листя жбурляє; небо потьмяніло, блимає блискавка – от-от злива почнеться. Що й казати: осінь – вона і є осінь… Мерзлякувато стало Настусі, та що ж вдієш, треба за лікарем йти.
Подивилася на маму, підбила подушку, розправила ковдру, потім одяглася, теплу хустку пов’язала поверх одягу – і в конюшню.
А там – Орлик. Водить вухами, тихо ірже – мабуть, і йому холодно від негоди.
– Орлику, ти не бійся, – лагідно погладила Настя коня, – треба нам на хутір бігти, для мами лікаря кликати. Ти ж розумничок, що тобі пояснювати?
Орлик губами торкнувся Настусиного чола, неначе погодився з нею. Настя підійшла до упряжі, подивилася – ні, не може вона запрягти коника. Схопилася за сідло – та де там! Чи це можлива річ – восьмирічній дівчинці осідлати навіть найсумирнішого коня? Ніяк! Сили малувато.
– Що ж мені робити, Орлику, адже помре мама…
Орлик вдарив копитом, потім схилив свою гривасту голову до дівчинки і знову тихо заіржав. Він наче хотів сказати: «Я тебе влітку без сідла возив – сідай, не бійся, побіжимо, куди захочеш».
І вирішила Настя: що буде, те буде… Важко без сідла, але виходу немає, треба їхати. Вивела Орлика, підвела до високого ґанку і звідти на коня залізла.
Чи довго, чи недовго вони їхали, та на небі ставало все темніше, а дорога лісом пролягає… Ввижається все Настусі: то вовчі очі мигнуть, то ведмідь кущі ламає. Страшно! Обхопила вона міцно шию коня і шепоче: «Швидше, Орлику, швидше, любий!» А Орлик усім тілом труситься – йому теж страшно, але біжить уперед. Вітер же назустріч листя кидає, а гіллям все намагається по обличчю стьобнути… Настусине серденько так і вистрибує з грудей, сльози мимоволі з очей так і ллються. «Господи, – просила Настуся, – спаси й збережи!»
Нарешті ліс порідшав, а попереду вже вогники хуторські замиготіли… Лише поле й залишилося проскакати. Хоча в полі нема дерев, а все ж і там страшно. Людей нема, одні копиці солом’яні: раптом там звірина яка ховається, Настусю дожидаючись? Ох, і раділа дівчинка, коли на хутір прискакала та до двору Івана Степановича прибула. Орлик весело гривою затряс та копитцями кінний танець затанцював. А Настусі не до веселощів: вона, тільки-но з коня зіскочила, мерщій до хвіртки побігла. Постукала, покликала лікаря.
Вийшов Іван Степанович, здивувався:
– Та як же ж ти, дівчинко, одненька через ліс уночі? Не страшно було?
– Страшно, – зізналася Настя.
– І як же ж ти наважилася?
– А я не одна – Бог зі мною був. Я знаю, Він так мене береже, що ні одна волосинка не впаде з моєї голови без Його дозволу. Ось і наважилася. А ще мені матінку жаль: захворіла вона, не їсть, не п’є, тільки лежить і стогне.
Глянув лікар у дитячі очі, повні сліз, і заквапився:
– Чекай, я швиденько вдягнуся і бідку[1] виведу за ворота.
Поспішали до хворої матусі лікар з Настусею – тільки б встигнути, але лишень вночі змогли дістатися. Оглянув лікар хвору, похитав головою і мовив:
– Треба відвезти до лікарні. Але як із тобою бути, дитинко?
– А ви не бійтеся, я ж не одна. Зі мною Полкан, Орлик, і Бог береже мене. А завтра татко повернеться. Їдьте, аби мама живою була.
[1] Двоколісний екіпаж
