Під крильцем

Настусі дуже подобалося спостерігати за малятами. Весною на світ з’явилося лошатко, потім телятко, а в Жучки – цуценята. Все літо тішилася Настуся, доглядала за незграбними тваринками-малятами на подвір’ї. Згодом вони всі підросли. А курчата, ці пухнасті мізинчики, вилупилися аж наприкінці літа. Якимсь дивом вдалося курці-Рябці сховати в бур’янах своє гніздо і висидіти п’ятьох курчат. Матуся турбувалася, чи виживуть.

Осінь видалася дощовою: то дощ разом із сонцем, то грозовий, а то, дивись, і довгий «моросилько» затягне (так Настя звала нудний, дрібний, прохолодний і затяжний дощ). Маленькою вона казала: «Ну знову моросилько йде». Спершу батьки сміялися, а потім це слово прижилося, і вони вживали його, зовсім забувши, що правильно казати – «дощ моросить».

– Доведеться незабаром ставити корзину з Рябкою в хаті, – зітхнула матуся, – інакше курчата просто не виживуть. Та поки що нехай побавляться на сонечку.

Курчата наче розуміли, що казала матуся, і вони бавилися щосили: билися за черв’ячка, тягнули один в одного травинку, зграйкою ганялися за курчатком, у дзьобі котрого щось було. Падали, схоплювалися і знову носилися, метушилися, билися, їли, пили, спали, залазили під материні крильця – словом, робили все, що мають робити здорові курячі малюки в їхньому віці.

Та раптом сонечко сховалося за темно-синіми хмарами.

– Насте-е-е! – покликала матуся. – Допоможи мені загнати птицю до сараю. Гроза наближається, бач, хмари мало не по землі волочаться.

Настуся миттю прибігла на допомогу. Ледь зігнали перелякану птицю, завели до конюшні кобилу з лошатком і почали татуся дожидати. Невдовзі й він з’явився, ведучи за вудила Орлика і підганяючи батіжком корівку з телятком.

Вечоріло. Ген за лісом замиготіла блискавка, а потім, наче отямившись, загуркотів грім.

Настуся полюбляла такі вечори. В хаті тепло, чай був солодкий, ватрушки гарячі. Матуся з татусем гомоніли про своє, Тимофій муркотів від задоволення, ситості й тихого сонного котячого щастя.

Блискавки миготіли частіше, а грім гуркотів гучніше. Пахло дощем і свіжістю мокрих трав.

– Гроза сюди насувається, – стиха промовив батько.

– Хоч би пожежі в лісі не було, – захвилювалася матуся.

– Сухі дерева всі повалили – від них головна небезпека, проте і ялина від блискавки може загорітися, та й зелене дерево не встоїть. Дасть Бог – минеться і цього разу.

Цієї миті блискавка спалахнула так близько, що в хаті стало, як удень, видно. Невдовзі й грім загуркотів, та так сильно, що шибки у вікнах забряжчали.

– Господи помилуй! – скрикнула мати.

Ще двічі гуркотіло над самим будинком, злісно блимнула блискавка – і гроза пішла від лісу в поля. Здавалося, все стихло. Кілька чималих крапель впало на землю, але справжня гроза розбушувалася лише над селищем, що за полем. Хоча хата лісника стояла на узліссі на найвищому пагорбі, і в будь-яку погоду було видно вогники в сільських хатах, але зараз, у грозу, дощ сховав їх за своєю щільною завісою.

У лісниковій хаті все заспокоїлося, знову сіли пити чай. Лише корівка стурбовано ревіла, і кури кудкудакали.

– Бач, як розхвилювалися, – посміхнувся лісник.

– Щось вони занадто довго шумлять. Може, підемо, глянемо, чи все гаразд.

– Та що з ними станеться?!

Але минала хвилина, друга десята а тварини ніяк не заспокоювалися.

– І справді, піду, гляну, що там за шум.

Не минуло й хвилини, як він розчинив двері й закричав:

– Несіть відра, лопати! Хлів горить!

Хлів горів, а в ньому метушилися кури. Батько розчинив двері, і вся живність кинулася надвір. Звичайна річ: солома займається швидко, горить яскраво і тліє довго. Поки погасили – півхліва згоріло. І хоч дах не завалився, та й стіни були на місці, все ж було зрозуміло, що доведеться новий хлів зводити.

– Настусе, збирай птицю в конюшню, а я корівку заведу.

Налякана птиця до рук не йшла. Змучилася Настя, поки всю переловила. Врешті-решт, помітила, що квочки з курчатами десь немає. Скрізь шукала – ні, зникли.

– Тату, – заплакала Настя, – згоріла наша Рябка, і курчата з нею.

– Не плач, може знайдуться, Рябка хитрюща – бач, як курчат привела, ніхто й не запідозрив, що в неї гніздо. Не пропаде. От побачиш, сховалася десь. Вранці знайдемо, – заспокоїв батько.

Вранці відразу ж Настуся почала шукати курочку з курчатами. Та ніде Рябки не було. Батько, погодувавши худобу, також узявся за пошуки, але й він не знайшов. Зовсім засмутивсь, але не через втрату курки, а тому, що дочка плаче, у безнадії лісник зайшов чомусь до обгорілого сараю.

– Не ходив би ти, любий, до сараю, не приведи Боже, дах обвалиться, – хвилювалася лісничиха.

Лісник постояв посеред сараю, позітхав і вирішив, що справді не варто ризикувати. Та раптом побачив Рябку. Точніше те, що вчора ще нею було. Це був звуглений горбик, який лише трохи нагадував курку.

– Що ти там забарився? – турбувалася лісничиха.

– Йди-но сюди, жінко, – стиха промовив лісник, – поглянь.

Лісничиха сплеснула руками:

– Згоріла! Оце дитина наша засмутиться.

Настуся побачила, що батько з матір’ю зажурилися, то й собі підійшла. Відразу зрозуміла що й до чого. Заголосила, заплакала, обличчя фартухом затулила і до хати побігла.

– От біда, якби знав, у конюшні закрив би, – сказав батько і роздратовано копнув ногою згорілу курку.

І тут… Та ж бути цього не може! З-під тіла згорілої рябки вибігли зовсім неушкоджені живі курчата!

– Насте-е-е! – загукали батьки. – Хутко біжи сюди! Ти лишень поглянь на це!

Настуся вибігла з хати і стала як укопана: на подвір’ї бігали п’ять жовтих клубочків.

– Поглянь, дочко, диво яке! Сама загинула, а дітей врятувала, – сказала мама. – Не полишила ряба курчат. От же ж недарма кажуть: немає більшої любові, ніж материнська – хіба що Божа переважить її.

– Це ти, жінко, правду сказала. Неспроста цар Давид просив захисту в Господа: «Хорони Ти мене, як зіницю Свою, дочку ока, у тіні Своїх крил заховай Ти мене…» Це найбезпечніше місце і надійне укриття. Ми, як ці курчата, повинні відразу ж, маючи будь-яку потребу, бігти під крило Господнє і шукати в Нього захисту.

Стояли лісник з лісничихою і дивилися, посміхаючись, як Настуся курчат у корзину збирає.

– Тепер ці бешкетники будуть у тебе захисту шукати, віднині ти їм за маму, – мовив лісник доньці.

Посміялися. Корзину до хати занесли. А Настуся з того часу кожного разу згадувала, дивлячись на курчат, батькові слова про Божі крила, під якими можна заховатися від біди. Він і раніше казав ці слова, але тільки Рябка допомогла Насті зрозуміти, що це таке – бути в тіні крил Господніх.

Попередній запис

Таємниця для Аськи

Аську ніхто не любив. А чому – ніхто не міг пояснити. Аська – красуня. У неї розкішне волосся з кучерями ... Читати далі

Наступний запис

Так як мама

Навесні в родині лісника роботи багато: ліс почистити, дерева підрізати. Та й по господарству роботи непочатий край: город перекопати, насіння ... Читати далі