Найголовніша краса

Дуже давно, а може, й недавно, жив-був лісник – чолов’яга міцний та серйозний. Всяк, хто в ліс з лихою справою приходив, боявся зустрітися з ним. Але знали і дерева, і птахи, і звірина лісова, і люди добрі, що серце лісника було жалісливим і чесним. Де біда, туди і лісник поспішає: чи дерево підняти, чи птаха підлікувати, звіра з пастки визволити. Та й дружина лісникові до пари була: і красуня, і розумниця, і майстриня, за що не візьметься – все в неї до ладу робилося.

Синів у них не було, але лісник із лісничихою не сумували, тому що серце їхнє тішила крихітка Настуся, донечка-сонечко. І не дивно: дівчинка дуже лагідною була. Проведе по батьківському обличчю рученятками – всі зморшки розгладить, погляд пом’якшить, вуста в посмішку розтягне; по материному – неначе промінчиком все обличчя осяє. Що й казати: єдина радість у батька та матері. Пестили вони її та голубили, але не потурали в усьому, у суворості та Божій пошані виховували. Так і росла Настуся слухняною та доброю дівчинкою.

Одне лиш засмучувало батьків: оченята в Настусеньки були різними. Одне – слухняне: куди дівчинка захоче, туди й дивиться; друге ж все намагається за першим підгледіти. Тому й погляд у Настусі був косеньким. Але, певна річ, який батько свою дитину не любить?! Відвезли Настусю до лікаря, але той лиш руками розвів, тільки й зміг, що окуляри приписати. Ще більше лісник з лісничихою почали доньку берегти та любити. Та через неслухняне очко сталася в дівчинки біда.

Ось як це було…

Підростала Настуся. Сім рочків вже виповнилося їй. Подумали батьки, порадилися – та й вирішили доньку віддати до школи. І хоч як гірко було їм розлучатися зі свою єдиною радістю, та нічого не вдієш: дівчинка тямуща, вчитися потрібно, та й життя своє налагоджувати… Все б добре, тільки школа в селі розташована, далеко від лісу. Від лісникової хати півранку потрібно чимчикувати. Влітку ще нічого, а взимку по снігових заметах не дуже й походиш.

Пошила лісничиха доньці сукню особливу, синю-синю, мов глибина морська; комірець сплела біленький, мереживний, як хмаринка весняна; фартушок пошила веселенький, як галявинка літня, і також мереживом обшила. Ошатно вбрана Настуся, тільки погляд невеселий. Слухняне очко глянуло на матір із батьком, на рідний дім – і сльозу зронило, а неслухняне як глянуло на свою пару, як побачило, що те плаче, то й собі цілий струмок сліз пролило.

– Не плач, донечко, не плач, серденько моє, не назавжди розлучаємося, по неділях батько додому забиратиме. Ти вчися старанно, тоді тобі й журитися ніколи буде. Так, дивись, від неділі до неділі час швидше пролетить, – гладила лісничиха доньку по голівці, а сама крадькома свою сльозу втирала.

У селі змовилися з однією жінкою, поселили Настусю в неї. Жінка доброю виявилася. Обіцяла дівчинку і годувати, і поїти, і доглядати. Поплакали батьки – та й додому в ліс зібралися.

На ранок Настуся пішла до школи. А там дітей – видимо-невидимо. Мов пташки щебечуть, веселяться та гомонять між собою. Повеселішала і Настуся, сподобалася їй школа. Ніколи раніше вона дітей не бачила, а як побачила, так серцем і припала до них. Та й уроки їй дуже сподобалися, а ще більше – вчителька: молода, вродлива, коса до пояса, а вже ж яка добра та лагідна, іншої такої не знайдеш. Вона Настусю відразу примітила і полюбила. То слово добре скаже, то до зошита зайвий раз загляне, то задачку допоможе вирішити. А Настуся і рада з того, дуже старається: вчить уроки ретельніше, сидить тихіше, щоб вчительку не засмутити. Так і раділи одна одній. Тільки недовго радість із Настусею дружила – настав час і біді прийти.

Поки Настуся соромилася та до дітей приглядалася, все тихо і добре було. А тільки-но підійшла до дівчаток побавитися, ті відразу на сміх підняли:

– Куди тобі з нами бавитися, ти ж на себе поглянь, потворо!

Відтоді Настю вся дітвора почала дражнити. Бавитися з нею ніхто не хотів, навіть за парту поруч сісти ніхто не побажав.

Не плакала Настя, але на лиці змарніла. Помітила господиня, що квартирантка засумувала, і занепокоїлася, почала розпитувати, що сталося. Але як тільки жінка не старалася, нічого їй Настуся не сказала. Першої ж неділі розповіла добра жінка про своє хвилювання батькам.

Засмутилися батько з матір’ю. Як тільки повернулися додому, нагодувала лісничиха донечку солодкими пирогами, вмила, причесала. Заспокоїлася Настуся і пригорнулася до матері. А та її і питає:

– Щось ти, голубко моя, зажурилася, схудла. Знудилася, мабуть, у чужій стороні, чи, може, ображає хто?

– Нічого, матінко, нічого рідная, все добре, все гаразд, – тихо промовила Настуся. А неслухняне очко все на братика дивиться, наче запитує: «Будемо плакати чи ні?» Але Настуся язика прикусила і мовчить, так і не заплакала, стрималася. Не хотілося їй матусю засмучувати. Тільки ж материнське серце не обманеш, чує воно біду. Зажурилася лісничиха, а потім і каже:

– Чи пам’ятаєш, ластівочко моя, чому я тебе вчила? Як спати ляжеш, помолися Богу, щоб охорону біля тебе поставив; як вранці встанеш, подякуй, що ще один день життя дав тобі, за сонечко, за небо та птахів, за ліс і поля, за батька та матір. Потім же проси, серденько, день прийдешній благословити.

– Пам’ятаю, матінко, я все так і роблю.

– А тепер хочу навчити тебе нової науки. Слухай, доню, уважно. Коли хто скривдить тебе або занудьгуєш ти, проси Бога потішити, проси навчити любити кривдника і не віддавати злом за зло. Проси допомоги в Нього, якщо самій впоратися буде важко. Тоді горе твоє стане маленьким, а радість великою.

– Добре, матусю, – тихо відповіла Настуся.

Солодко дівчинці в батьківському домі, але пора до школи повертатися. Хоч і не лежить її серце, а їхати треба.

Коли повернулася до села, добра господиня всіх чаєм і пирогами пригостила. Поїли, поговорили, та ліснику в ліс вже пора їхати. Вклонився господині, на доньку журно подивився – і додому з сумними думками поїхав.

А Настуся до школи зібралася. Йде, а душа назад її тягне. Та нічого не вдієш, треба себе перемагати. Дійшла. На уроках була слухняною і старанною, як завжди. Та ось настав час перерви. Всі дітки забавляються, а вона осторонь стоїть, черевичком по землі водить. Окуляри на носик сповзли, а оченята почервоніли, ось-ось слізьми заллються. Аж тут згадала Настя матусин наказ і прошепотіла:

– Боже, Ти добрий, не залиши мене, пошли мені подружку, щоб і мені було з ким бавитися, щоб не казала вона мені образливих слів, щоб любила мене за добре серденько, а не за гарне личко.

Тільки-но помолилася, як чує:

– Чом ти, дівчино, від усіх самотою стоїш? Чом до подружок не йдеш?

Перед нею стояла старенька бабуся: коси сиві, як хмаринка, хусточка біленька на голові; та й уся вона, неначе з повітря, тоненька, маленька, а очі, а очі ж то… очі добрі, сині, мов небо.

– Не люблять вони мене, гонять. Кажуть «потвора», «косоока», – прошепотіла Настя, і підборіддя в неї затремтіло.

– Ось воно що! Та це вони ще зелені! А ось ти послухай… Краса Богом всім порівну дається. І в тебе вона є! Тільки в кожного по-різному виявляє себе. Ось у тієї, поглянь, які кучері – у кучерях її окраса. А в цієї сміх який дзвінкий, чуєш, як заливається – її краса в сміху. А ось та, чорнявенька, лицем вродлива – у тому її краса. А в тебе найголовніша краса – вона не зовні, а в душі, у серденьку, ось тут!

І старенька, як добрий ангел, поклала свою легесеньку руку дівчинці на серце.

– Запам’ятай що кажу, все життя пам’ятай! Ось тут, у серці головна краса! Ти помилуйся чужою красою, і в тобі вона примножиться. І тебе будуть любити, до серця твого горнутимуться!! Йди-но до них. Дивись на них, як на малюнки дивишся, без зла, без образи! І буде в тебе краси в серці, у душі все більше і більше… Ходи! – і вона повела Настусю до дівчаток.

Дівчатка, як угледіли стареньку, гратися перестали – слухають.

– Я вам, діточки, вашу пропажу знайшла і до вас привела. Ви подружку свою більше не губіть. Оченята в неї слабенькі, тому їй одній ніяк не можна. Ось і дивіться, щоб не відбивалася від вас, щоб із вами була завжди! Вона всіх вас любить, серце в неї добре, гарне. Бережіть її! Адже ви також добрі!.. А що очко косеньке, так і дощик косий, а без нього трава не росте! І сонечко, трапляється, косо дивиться, а з ним нам радість! Та й коси плетуть косо, а гарно. Коли хтось про це не знає і почне дражнити вашу подружку, то ви не давайте її кривдити, поясніть тій людині так, як я оце вам пояснила. Ось вас скільки – і всі їй заступниці! Бережіть одна одну – добре вам буде!

– Гаразд, бабусю, – сказала дівчинка, в якої краса на лиці.

– Йди до нас, Насте, – покликала та, яка в кучерях красу мала.

Почали й інші дівчатка Настю кликати, і відразу всім добре та весело на серці стало. Відразу дівчатка побачили, яке в Настусі добре та лагідне серце. Полюбилася дітям Настусина сердечна краса.

Кинулася, було, Настя старенькій подякувати, а бабусі мов і не було, лише далеко, на іншому кінці вулиці, неначе біла легенька хмаринка пливла…

З того часу Настусю ніхто не кривдив. Якщо якесь хлопчисько починало дражнити, дівчатка горою на захист ставали і бабусині мудрі слова про дощик косий та про сонечко говорили, нікому ображати не дозволяли. І добре їм, подружкам, разом було: радісно, весело. А все тому, що найголовніша краса в людини не на обличчі, не в очах і не у волоссі, а в серці криється – там, де Бог живе, там, де Він додає Своєї краси.

Попередній запис

Шурик

– Ну, що з тобою робити, маленький? Цуценя величезними сумними очима дивилося на велику людину з мітлою. Зазвичай, собаки дуже ... Читати далі

Наступний запис

Сліди

Спалахнула барвами осінь. Дерева милували зір жовтим та багряним листом. Лише подекуди залишалися маленькі острівки зелених крон. Трава ще не ... Читати далі