Спалахнула барвами осінь. Дерева милували зір жовтим та багряним листом. Лише подекуди залишалися маленькі острівки зелених крон. Трава ще не пошерхла, а навпаки, після осінніх дощів навіть посвіжішала, повитикалося багато нових зелених травинок. Осінні квіти і собі гордовито доповнювали розмаїту картину осені.
Така осінь Настусі подобалася куди більше, ніж літо чи зима: і сонечко гріє, а не пече, і вітерець свіжий, але не морозяний. Кетяги горобини звисають на кущах, мов червоні рубіни; яблучка лісові, мов бурштинові, міняться під осіннім сонечком; темно-сині намистинки терену прикрашають кущі. Червоним вогнем горить листя глоду, акація шелестить лимонним листячком… Краса та й годі!
Любить Настуся гуляти таким лісом. Особливо тепер, коли навчилася в сідлі триматися. Тому-то й узяв лісник із собою доньку. Обхід лісу вдвох веселіше робити.
Лісник кожне деревце оглядає: яке всохло або захворіло – мітки ставить на вирубку, яке криво росте – взимку потрібно обрізати, вирівняти, де густо – прорідити, де порожньо – підсадить. І в лісі порядок має бути. Ось так, наглядаючи за лісом, помаленьку рухалися вони від галявини до галявини. Раптом – що таке?! Під дубом уся земля порита, коріння, мов жили, з-під землі стирчить. На галявині ні травинки, ні квіточки – багнюка одна.
– Що це, таточку? Дуб же всохне!
– Ех-ех-ех… Потрудився кабанище… Ходімо, засиплемо земелькою коріння, може, дерево не всохне.
Сказано – зроблено. Коріння прикрили землею, щільно втоптали її. Рушили далі. Тихо коні йдуть: у лісі копита не стукають. Тільки й чути, що сорочине тріскотіння. Білобокі пліткарки від самої лісникової хати їх проводжали і кожен крок голосно обговорювали.
– Татусю, глянь, а на тій галявинці і квіти цвітуть, і трава зелена, і дерева не поламані, – зраділа Настя.
Прив’язали коней і пішли сліди роздивлятися.
– Дивись-но, ось листячко зірване. Охайненько так, гілочки не зламані… Схоже, косуля тут столується. Так і є! Бачиш, тут слід копитця і тут. Ач, як траву легенько прим’яла, ніби не по землі ступає! Нічого не скажеш, ніжна тварина, тендітна.
– Чому косуля дерева не ламає, а кабанище все псує?
– Характер у них різний. Косуля листям дерев та травою харчується. Багато з одного дерева не зірве, щоб не попсувати, адже і в наступному році харчуватися потрібно буде. І траву з корінням не вирве, бо вона цю травичку і взимку з-під снігу щипатиме. А кабан, як будь-яка свиня, їсть усе: і траву, і коріння, і черв’яків, і личинки з-під землі вириє, і торішнє листя під снігом знайде. Рити землю, а потім вивалятися в ній – найбільше задоволення для нього. Тому-то там, де стадо кабанів харчується – пустка та багнюка. У людей теж так буває. Один живе – по ньому лише добро залишається, інший за собою одне тільки горе лишає. В одного сліди квітами цвітуть, а в іншого – болотом затягуються. Один своїм життям славить Бога, інший – засмучує Його. Стеж, Настусе, за тим, які сліди залишаєш.
