– Ну, що з тобою робити, маленький?
Цуценя величезними сумними очима дивилося на велику людину з мітлою.
Зазвичай, собаки дуже бояться двірників, особливо їх мітли, але малюкові було вже однаково. Він помирав.
Тиждень тому його мати, дворова собака, перестала підпускати малюка до себе й годувати молочком. Цуценя давно не їло. Іноді воно пило воду з калюжі, але це не вгамовує голод. Спершу він втікав від людей, хитаючись від слабкості на своїх тоненьких лапках, але потім і це стало йому не під силу.
Двірник не був злою людиною. Хоча він і не любив собак, та цього малюка йому стало шкода. Вранці, коли діти йшли до школи, він покликав одного з них і попросив узяти цуценя з собою:
– Забери. Може, дітлахи відгодують цього здохляка, бо тут він помре, бідолаха.
Хлопчина забрав.
Під час перерви діти намагалися нагодувати цуценя, але воно тільки сумно дивилося і відвертало мордочку. Кожної перерви найдовше біля цуценяти затримувалася Світланка. Вона довго гладила малюка, старалася нагодувати його своїм бутербродом із ковбасою, але марно. Тоді дівчинка вирішила взяти його додому, може, мама щось порадить.
Мама, звісно, порадила напоїти цуценя молоком. Спершу малюк не пив. Тоді мама вмочила палець у молоко і змастила ним рот цуценяти. Малюк облизався і почав мляво хлептати. Так потроху він почав їсти.
– Можна, я його залишу в нас? Він такий розумний. Подивися, як дивиться. Можна, мамо? Його собача мама покинула. Якщо і ми його виженемо, він помре, – Світланка благально подивилася на матір.
– Давай відгодуємо цього «Шурика», а там видно буде, – відповіла мама. – Якщо виживе – значить, з ним буде так, як у Біблії написано: «Чи ж жінка забуде своє немовля… Та коли б і вона забувала, то Я не забуду про тебе!»
Цуценя прижилося. З маминої легкої руки його почали кликати Шуриком.
– Це Господь подбав про Шурика і дав його нам, щоб ми його врятували, – раділа Світланка, дивлячись, як малюк підбігав до неї, радісно виляючи хвостиком, як дзвінко гавкав на діда, як бавився з м’ячиком і їв з апетитом усе, що йому дадуть.
