– Світланко, вставай! – сказала мама, відчинивши двері до дитячої кімнати.
Будильник, що стоїть на тумбочці біля ліжка, болісно скривився: «Знову скаже: “Зараз”!»
Так і сталося. Світланка, не розплющуючи очей, солодко потягнулася і сонно промовила:
– Зара…
Будильник сердито крякнув.
Минуло 10 хвилин. Мама знову з кухні погукала:
– Ланусю, вставай, дитино!
– Зара… – почулося з дитячої.
– Час вставати, лежебоко! – не відступала мама.
– Ще хвилиночку! – повертаючись на другий бік, відповіла Світланка.
– Вставай, – почала гніватися мама. – Ніяких хвилиночок, ніяких секундочок – негайно вставай!
– Ну зараз, – невдоволено сказала Світланка і почала поволі підніматися, точніше, борсатися в ліжку. Якщо ж казати ще точніше, то вона стала на коліна, а голова, як приклеєна, залишилася лежати на подушці. У такому положенні Світланка знову заснула.
Тепер не витримав Будильник. «Мало того, що ця соня не поважає мене і мою роботу, ігнорує мої сигнали, вона ще й нешанобливо ставиться до часу. Її година перетворюється на хвилини, її хвилини перетворюються на години, її секунди взагалі не мають ніякого значення! Неподобство!»
І він почав безперервно дзвонити, сердито підстрибуючи на місці. Світланка позу не змінила, тільки її рука вилізла з-під ковдри і почала нишпорити по тумбочці в пошуках порушника спокою. Будильник не злякався, він дзеленчав і дзеленчав, трохи відстрибуючи, коли Світланкина рука наближалася занадто близько до нього. Це був бій, справжній бій годинника з ледаркою. Невідомо, як довго він тривав би, але тут раптом відчинилися двері і до дитячої влетіла роздратована мама. Вона рішуче підійшла до ліжка й ляснула доньку по тому місцю, яке піднімалося.
З-під ковдри почулося: «Ой!» Потім ковдра заворушилася. Спершу висунулася одна нога, потім – друга, за нею з’явилася розпатлана голова. Світланка сіла на ліжку, але очі так і не розплющила.
Будильник знову обурено задзвонив. Світланка ліниво підняла руку і хотіла було завдати нищівного удару, але руку перехопила мама і потягнула на себе. Нічого не вдієш, довелося встати. Світланка встала, проте очей так і не розплющила. Тоді мама схопила дочку за плечі, повернула її обличчям до дверей і підштовхнула до виходу. Дівчинка йшла, мов сновида, не розплющуючи очей; мама весь час підштовхувала її до ванної кімнати. Коли ж Світланка опинилася, нарешті, біля вмивальника, мама плюснула їй в обличчя прохолодною водою. Сонні очі примружилися, закліпали і тільки тоді остаточно розплющилися.
– Умивайся, чисть зуби та перевдягнися, через десять хвилин чекаю тебе до сніданку, – сердито промовила мама.
– Зараз, – відповіла Світланка і почала ліниво вмиватися. Потім вона абияк почистила зуби, сяк-так одяглася, забувши застелити ліжко; взула капці і, човгаючи, побрела на кухню.
Ліниво колупаючи виделкою запіканку, Світланка робила вигляд, що їсть. Нарешті, впоравшись зі сніданком, вона підвелася з-за столу.
– Помий за собою посуд.
– Зараз, – сказала Світланка, і, ніскілечки не турбуючись про посуд, побрела в кімнату.
Вона буквально впала на диван, але мамин голос відразу ж змусив її підвестися.
– Світлано!!! Ти не помила посуд!
– За-араз, – дівчинка неохоче попленталась на кухню. Там вона довго з ненавистю дивилася на посуд, але все ж вимила його, оскільки мама спересердя ляснула Світланку рушником.
Вирішивши, що все вже зробила, дівчинка пішла до себе в кімнату.
– Прибери постіль, підмети і помий у себе підлогу, – ніяк не відступалася мама.
– Зараз, – роздратовано сказала Світланка і… сіла на ліжко. Так вона сиділа досить довго. Мама встигла прибрати кухню, сходити в крамницю за продуктами, а дочка нерухомо сиділа на ліжку, втупившись поглядом в одну точку.
Коли грюкнули вхідні двері, знову почувся мамин голос:
– Ти вже прибрала в кімнаті?
– Ще хвилинку – і закінчу, – враз отямившись, сказала Світланка. Вона схопилася, намагаючись за останню хвилину зробити всю роботу.
Будильник зовсім розлютився. «Ця нечупара, виявляється, ще й брехуха. Ну, все, оголошується війна!» – вирішив Будильник.
Він дав сигнал настінному годиннику, ручним годинникам і старовинному годиннику із зозулею, оголошуючи про початок бою.
– Я невдовзі повернусь, – сказала мама. – Сподіваюся, до мого приходу буде повний порядок.
І вхідні двері знову грюкнули, тепер вже випускаючи її.
– Зараз все зроблю, – навздогін гукнула Світланка і… знову сіла, але тепер вже за комп’ютер, з побоюванням озираючись на годинники. Відразу ж почулося: «Дінь-дон! Тр-р-р-р! Ку-ку, ку-ку!»
Ледащиця знову схопилася, годинники замовкли. Коли вона вирішила ще раз сісти, годинники знову зашуміли.
– А-а-а, це мама поставила сигналізацію, щоб я працювала, – вирішила Світланка. – Гаразд, приберу, а потім знову сяду грати.
Вона сяк-так прибрала кімнату, запихаючи речі в шафу, абияк накинула покривало на ліжко, абияк замела, змітаючи пил і сміття під ліжко. Помити підлогу не встигла, тому що до цього часу вже прийшла мама.
– Ну, прибрала? – зазирнула вона до кімнати.
Помітивши недбальство, не лаяла дочку – не хотілося псувати настрій.
– Я купила картоплю, ходімо до кухні, почистимо її разом.
– Зараз… – тільки й устигла вимовити Світланка, як всі годинники в будинку зашуміли. – Іду, – відразу сказала вона і справді зробила крок до дверей. В останню мить дівчинка передумала і повернула назад. Годинники, що замовкли при слові «йду», знову зашуміли. Ледарка змушена була бігти на кухню.
– Що це в нас із годинниками? – здивувалася мама.
Вона підійшла до настінного годинника і поправила його, потім до старовинного із зозулею, хитнула на ньому маятник; не забула і про Будильник. Підняла його.
Але годинники дзвонили кожного разу, як тільки Світланка починала ухилятися від роботи. Під кінець дня всі домашні помітили цей взаємозв’язок.
– Наші годинники сьогодні дивно працюють, – сказала мама татові.
– Я помітив це і вже оглянув їх – вони справні. Може, ти поясниш, що відбувається? – звернувся він до Світланки. – Адже це якось пов’язано з тобою, чи не так?
– Я не знаю, – знизала плечима Світланки. – Вони не дають мені спокійно займатися своїми справами.
– Якими, наприклад? – запитав тато.
– Ну… не давали мені спати, не давали пограти в комп’ютерну гру, та й просто сісти відпочити не давали, відразу дзвеніли, – ображено сказала дочка.
– М-м-м… Он воно що, – задумливо мовив тато. – Тут, виявляється, ціла війна у вас. Чим же ти їм так не догодила?
– Не знаю.
– Мені здається, я здогадуюся, – сказала мама. – Якщо я не помиляюся, у тебе є одне улюблене слово: «Зараз». А годинникам воно не подобається. Знаєш, чому?
Світланка заперечно похитала головою.
Мама продовжила:
– Тому, що воно означає: той, хто його сказав, негайно виконує доручену справу. А ти його використовуєш тільки для того, щоб відтягнути час. Твоє «зараз», «хвилиночку» не відповідає часу, який мається на увазі, коли вимовляєш ці слова. Ось годинники і розгнівалися. Та й набридло бідолашному Будильнику надриватися щоранку і бачити, що на його дзвінок ти не звертаєш уваги.
– Виходить, наша дочка – ледарка, – сказав тато. – А про ледарів добре написано в Книзі Мудрості: «Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її – помудрій: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовляє літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу. Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зі сну свого встанеш? Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і прийде, немов волоцюга, твоя незаможність, і злидні твої, як озброєний муж!..»
Якщо ти виростеш ледаркою, то будеш голодною, убогою, без житла і теплого одягу. Хіба тобі цього хочеться? У тебе ще є час виправитися. Але його дуже мало. Ось що годинники хотіли тобі сьогодні сказати.
Будильник задоволено дзенькнув; настінний годинник сказав: «Бум»; старовинні – «Ку-ку».
Тепер тільки від Світланки залежало: будуть годинники знову воювати з нею чи стануть помічниками в справах.
