Коли Світланка вперше побачила Дарсі, то не змогла стримати захопленого вигуку. Кошеня було просто біло-рожевим клубочком: суміш пухнастої білосніжної шерсті, мордочки з рожевим носиком, і такими ж рожевими подушечками на лапках. Світланка ніжно пригорнула до себе маленьку принцесу і вдячно подивилася на батьків. Вона так давно хотіла мати кошеня. Хоч якесь. А тут – таке маленьке диво!
Кошеня довірливо пригорнулося до дівчинки і позіхнуло, кумедно відкриваючи свій маленький рожевий ротик.
Вдома кошеня погодували молочком, поклали в кошик, прикрашений рожевими стрічками і почали гадати, як назвати. Імена Мурка, Настя, Люся зовсім не підходили кішці. У маленькому смішному створінні відчувалася порода.
– Кішка – іноземка, тому ім’я має бути не українським, – висловилася мама, марно намагаючись знайти потрібне ім’я на сайтах любителів кішок.
– Дарсі! Давайте назвемо її Дарсі! – раптом вигукнула вона.
Ім’я всім сподобалося. З того часу кошеня почали називати Дарсі. Вже через рік ніхто не міг навіть в думках припустити, що довголапу, білосніжну, пухнасту і величну красуню з помаранчевими очима могли кликати якось по-іншому. Щоправда, ніхто також не міг навіть подумати, що з пухнастого лагідного клубочка може вирости така капосниця.
Характер Дарсі почав псуватися в міру її дорослішання. Чим старшою ставала кішка, тим вередливішою і неслухнянішою вона була. Їла тільки те, що їй подобалося; гуляла там, де хотіла; не дозволяла себе гладити, рвала шпалери, псувала оббивку диванів і крісел, і бешкетувала так, що господарі хапалися за голову.
Одного разу Світланка прокинулася від жалібного тоненького кошачого нявкання. Дарсі робила вигляд, що спала, але її чуйні вуха злегка ворушилися, а кінчик хвоста нервово здригався, і це видавало її. Світланка визирнулау вікно, та через розлогі кущі смородини не було видно, хто це нявкає. Вийшовши у двір і пошукавши кошеня в кущах, дівчинка повернулася додому ні з чим. Але кошеня знову жалібно нявчало.
Мама сказала:
– Налий трохи молока, постав блюдце в альтанку і поклич його – раптом прийде.
Світланка так і зробила. Кошеня прибігло, але підійти боялося, тому дівчинка стала трохи осторонь і почала чекати. Нарешті, малюк зважився. Тремтячи всім своїм худим тільцем і тоненьким обідраним хвостиком, він підійшов і почав жадібно хлептати, захлинаючись і чхаючи.
– Ох, ти, бідолашко! Голодненький! – зітхнула Світланка.
Так з’явився Матросик. Назвали кошеня так тому, що він був смугастим, наче в тільник зодягнутий.
Минуло літо, настала осінь, а потім зима. Дарсі з принцеси перетворилася на кошачу королеву. А Матросик підріс, погладшав. Тоненький обдертий хвостик перетворився на пухнастий смугастий хвіст, темно-сіра шерсть у чорну смужку блищала, на вушках виросли чорні китички, на спинці – чорні цятки, як у рисі, підошви лап і ніс – теж чорні, наче оксамитові. Проте він був набагато дрібнішим за Дарсі: лапки маленькі, голова теж маленька, зате очі – великі і добрі. Матросик був повною протилежністю Дарсі: лагідний, ніжний; завжди з готовністю підбігав, коли його кликали.
Якщо господарі брали його на руки і гладили, він обхоплював лапами хазяйську руку і облизував її, як песик. Мився Матросик сам, ретельно облизуючи кожну шерстинку, Дарсі ж воліла, щоб її купали дорогим шампунем, сушили феном і розчісували спеціальною щіточкою.
– Дивись, який вдячний – не те, що Дарсі, – сказала мама. – І не вередує, і шкодить набагато менше, ніж вона.
Матросика любили жалісливо, як люблять хворих або негарних дітей, а Дарсі милувалися, як красивою колючою квіткою. Колючою тому, що Дарсі, крім усіх неподобств, які вчиняла, почала ще й кусатися і дивитися на світ злими очима. Матросику теж частенько від неї діставалося.
Але настав час, коли раптом з’ясувалося, що Матросик зовсім не кіт, а кішка, і невдовзі в нього, точніше, у неї, будуть кошенята.
– Що ж нам тепер робити? – розгубилася Світланка. – Не можемо ж ми кішку називати таким ім’ям, потрібно перезвати по-іншому.
– Тепер це важко зробити, – сказав тато.
– Мур-р, – погодилася Матросик.
– Чому? – запитала Світланка. – Хіба не можемо ми її назвати по-іншому?
– Вона вже звикла до свого імені й не буде відгукуватися на інше.
– Мур-р-х, – знову погодилася кішка.
– А давайте назвемо її Матруся! – запропонувала мама. – І ім’я жіноче, і схоже на колишнє.
– Мур-р-х, – задоволено мружачись, промуркотіла Матруся.
– Ну ось: кішка згодна – значить, так тому і бути. Відсьогодні Матросик офіційно стає Матрусею, – засміявся тато. – А знаєте, що мені пригадалося, як ми обирали ім’я кішці?
– Мур? – Матруся запитально глянула на господаря.
– Я читав, що право називати іменами звірів, птахів і всіх живих істот було дано колись Адамові.
– Він що ж, кожній тварині давав кличку? – здивувалася Світланка, раптом уявивши табуни коней, отари овець, метеликів, пташок і багато інших тварин, які наповнюють землю. – Їх же неможливо запам’ятати.
– Ні, Адам називав цілі сім’ї і роди. Це він, наприклад, назвав тигрів – тиграми, левів – левами, котів – котами і так далі.
– А себе – людиною?
– Ні, людину назвав Бог. Він відразу дав ім’я – Адам. І кожну людину звуть не просто людиною, але кожному дано ім’я: тобі, скажімо, – Світлана, мені – Євген. Це особлива честь і ознака, бо ж кожна людина особлива для Бога. А ось домашніх тварин люди почали називати іменами лише тому, що приймають їх у свої людські родини. Однак для Бога тільки людина була і залишається особливою.
Матруся лежала на колінах тата, і з насолодою муркочучи, ніби посміхалася, ніжно позираючи на господарів. Схоже, вона була згодна з тим, що почула.
