Розділи 12-14

12-14 – Йов

Це остання частина того, що зазвичай називають першим циклом діялогу між Йовом та трьома друзями. Можна побачити, що напруга постійно зростає. Йов починає з саркастичної насмішки, що мудрість помре разом із ними (12:2). У нього стільки ж «розуму» (тобто інтелекту), як і в них. Справді, мудрість ми знаходимо також у простих звірів земних, у риб і птахів, оскільки всі вони знають, «що Господня рука це вчинила» (в. 9). Здається, тут Йов цитує Іс. 41:20 (це пояснило б єдине використання святого імені (Ягве) в одній із промов). «Рука» в Біблії має подвійну символіку: зазвичай вона означає силу, але може також означати люблячу турботу. Опис у віршах 14-25 чітко вказує, що йдеться про силу, причому – грубу силу. Мудрість не належить вікові й досвіду, як вважає традиція; це власність Бога (в. 13). Те, що, здавалося б, розпочиналося як гимн на честь Божої мудрости, тепер перетворюється в дикий опис руйнівної сили Бога. Типовим є опис Божого управління водами: здержувати їх, щоб виникла посуха, і відпускати їх, щоб зруйнувати землю. У ставленні Бога до всього сотвореного наявний позитивний і негативний ритм. Навіть доля царів, священиків, старійшин і вельмож залежить від Божої примхи. Бог викликає темряву (в. 22), і все суспільство засмучене, бо опиняється в темряві (в. 25).

Наприкінці цього досить розлогого висловлювання Йов заявляє, що він бачив і знає всі Божі дії (13:1-2). Його знання такі ж великі, як і знання його друзів (якщо не більші, з огляду на його досвід). Він би відпустив їх, оскільки бажає сперечатися з Богом (13:3), а не з ними. Вони брехуни, а брехати перед Богом небезпечно (тут Йов захищає Божу честь перед цими трьома облудниками!). Йов вірить у свою власну чесність усупереч їхнім брехням від імені Бога; справжньою мудрістю для них було б мовчання.

Йов владно закликає їх мовчати, коли він говорить, хай там що. Така бравада присутня також у вв. 13:14 («Нащо дертиму я своє тіло зубами своїми», вірш 14а), що має вказувати на певний ризик (пор. «душу свою покладу в свою руку», 14б). Однією із відомих цитат є переклад 13:15 у Біблії короля Якова: «Хоч Він захоче мене вбити, я все ж віритиму в Нього». Єврейський текст є неоднозначним. Згідно з масоретським текстом, те, що потрібно читати (qere), означає «віритиму в Нього» («я буду надіятися»), але те, що написане (ketib), має схоже за звучанням слово, що означає «не» замість «у Нього» (таким чином породжуючи переклад: «я не маю надії»). В усякому разі Йов продовжує наполягати на своїх вчинках (букв, «свій шлях», вірш 15б). Автор може бути відповідальним за те, що допустив двозначність у цьому вірші, але насправді він ніколи не дозволяє Йовові облишити надію. У вірші 16 йдеться про «рятунок» або визволення як результат його невинності: «Перед обличчя Його не підійде безбожний». Нас захоплює, як Йов хитається між відчаєм і вірою – вірою в Бога, а також у себе і власну чесність.

Справді, Йов виглядає підбадьореним. Він закликає своїх друзів посвідчити справу, яку збирається зробити (13:17-18), а тоді поступово переходить до прямого звертання до Бога. Це старе питання: які мої провини і мої гріхи? Чому таке поводження зі мною? Хоч він говорить про «провини мого молодечого віку» (13:26), ці слова не можна сприймати серйозно. Схоже, це спосіб перебільшити жахливі страждання, що їх він зараз досвідчує, а не справжнє визнання гріха. Зміст аргументу, який він вибудовує (14:1-6), – це жалюгідність людського становища. Чому Бог такий осудливий стосовно бідних людських істот, кволих і обмежених у дні життя? Нехай Бог відведе очі, щоб люди, як-от Йов, могли трохи перепочити.

На цьому етапі Йов переходить до вражаючого порівняння дерев і людей. Він персоніфікує дерево, начебто воно може мати «надію»; тобто дерево, як людська істота, дивиться в очі смерті. Воно зрубане, але має «надію» відродитися навіть після смерти. Ми можемо простежити відродження дерев у безперервному циклі життя природи. Але якщо помирають людські істоти? Вони більше ніколи не збудяться зі свого сну. Життя зникає в них, як висихають води там, де колись було озеро. Тоді в сміливому польоті фантазії в 14:14-17 Йов висловлює бажання, щоб Бог «сховав» його в Шеолі, який тут вважається укриттям від скороминущого Божого гніву. Відтак Бог має згадати про нього – і Божий спомин є не просто функцією пам’яті, але й справою відновлення колишніх стосунків турботи й любові. О, якби ж то ті, хто помре, оживали знову! Йов зніс би будь-що («Буду мати надію по всі дні свойого життя», в. 14б) аж до моменту відродження. Він описує це щасливе пробудження: «Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би» (в. 15). Поточні антагоністичні стосунки, де Бог, здається, постійно перебуває в очікуванні падіння Йова, минуть, забудуться, так наче «провина моя була б запечатана в вузлику» (в. 17). Знову ж таки тут Йов визнає не гріх, а поведінку, що сприймається як така, що заслуговує на ставлення, якого зазнав Йов, – гріхів не видно, адже їх не існує. Однак усе це неможливе. Як «каміння стирає вода», так Бог нищить людську надію (порівняно з «надією» дерева, в. 7). Людські істоти вмирають назавжди, без розради, не відаючи, чи їхні діти будуть успішними чи невдахами, – не знаючи нічого, крім смутку (вв. 18-22).

Здається майже неможливим психологічно те, що Йов підтримував цю малоймовірну перспективу нового життя, а потім знову повернувся до відчаю. Порівняння з безперервним відновленням природи, мабуть, не є незвичайним, якщо йдеться про поета. Але той могутній емоційний пафос, якого надано цьому баченню, майже не має паралелей у книзі. Це одне з найглибших проявів бажання безсмертя, яке можна знайти у СЗ. Воно стисло виражає сучасне питання: чи можливе життя після смерти? Так званий перший цикл промов закінчується.

Попередній запис

Розділи 6-11

6-7 – Йов Відповідь Йова є типово ухильною, це характерно для його промов; протягом тринадцяти віршів він не згадує своїх ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 15-18

15 – Еліфаз Друга промова Еліфаза кардинально протилежна до першої. Він відразу ж атакує Йова, порівнюючи його промову з гарячим ... Читати далі