Розділи 6-11

6-7 – Йов

Відповідь Йова є типово ухильною, це характерно для його промов; протягом тринадцяти віршів він не згадує своїх друзів. У викладі аргументів усіх учасників діялогу дуже мало логіки; інколи дехто намагається прямо відповісти на слова іншого, та читач залишається із враженням, що автор дозволяє кожному промовцю висловити свою думку, не особливо зважаючи на взаємні відповіді. Ввідні Йовові слова тут надзвичайно емоційні: жодне страждання не зрівняється зі «стрілами Всемогутнього», що вразили його. У двох не зовсім зрозумілих віршах (вв. 5-6) він вказує, що має всі підстави говорити так. За цим слідує сміливе та впевнене твердження, що якщо б Бог позбувся його, то єдиною втіхою для Йова була б його вірність Богові (вв. 8-10), але в нього вже немає сил. Що ж до друзів – вони не проявляють вірності, на яку можна було б сподіватися; натомість їх порівняно зі струмками, що є повноводними в дощ і сухими решта часу, вводячи в оману подорожніх. Його друзі – банальні пустодзвони, огидні персонажі, як свідчить образлива ремарка у в. 27. Він закликає їх сказати, у чому ж він провинився (в. 24), бо твердо переконаний у своєму чистому сумлінні (вв. 28-30).

У гл. 7 Йов починає опис людської долі, який швидко переходить у нарікання на його тілесний та душевний стан: ночі фізичного страждання без надії на будь-яке звільнення, лише на смерть і Шеол. У вв. 7-8 цікаво розвинута тема бачення. Йов визнає, що він ніколи більше не зазнає щастя і око, що бачило його, більше його не побачить. Далі, звертаючись безпосередньо до Бога, він каже: «Твої очі поглянуть на мене та немає мене» (зійде до Шеолу). Звідси та й з усього змісту книги зрозуміло, що Йов не має надії на життя з Богом після смерті; існує лише темрява Шеолу. Якийсь ніжний сум пронизує ці слова про Божий погляд. Проте він розбивається вщент різким тоном вв. 11-21. Справді, Бог поставив варту над ним, наче Yam, тобто море чи дракон (бурхливі сили хаосу; пор. 3:8; 26:12; 41:1; Іс. 51:9-10). Ця мука надмірна; його життя – ніщо інше, як подих, тому краще, щоб він у цю ж мить помер (пор. 3:11-19). У вв. 17-21 він розпочинає ще один напад на Бога, висміюючи псалом 8, в якому з подивом та захопленням оспівується створення людей на тлі Божої творчої діяльности (див. також Пс. 144:3). Він описує Бога жорсткого та безжалісного щодо людських прогрішень. Бог – великий наглядач і вивідувач, що ніяк не може вгамуватися! Якщо Бог такий всепрощаючий (Вих. 34:6), то можна очікувати, що милосердя зазнає і Йов. Принаймні на це можна розраховувати (навіть якщо Йов не бажає визнати жодного гріха і справді є безневинним, як знає читач з гл. 1-2). Бог такий далекий від Йова, незважаючи на пильне спостереження, що будь-який уявний гріх Йова – це ніщо. В його останніх словах (в. 21) навіть звучить припущення, що Бог буде шукати за ним (із сумом), але він уже зійде до Шеолу.

8 – Білдад

Білдад грає роль богословського «лиходія». Він відкидає слова Йова як «буревій» і важко запитує про неможливе: чи Всемогутній кривдить справедливість? Він робить нетактовне посилання на дітей Йова (в. 4) і запевняє його в Божому захисті (а також у майбутньому процвітанні: він промовляє подібно як сатана хоч іншим тоном). Білдад виголошує свою лекцію у вв. 8-22 про науку, яку передавали вірні послідовники минулих поколінь. Вірші 11-13 є своєрідною приповідкою-притчею про рослини, що потребують води й догляду (як смертні потребують Бога). Безбожники згинуть, але Бог піклуватиметься про доброчесних (вв. 14-19 не є зрозумілими).

9-10 – Йов

У гл. 9 Йов обмірковує можливість правової боротьби з Богом, тут відчувається мова права. Із самого початку він стверджує, що для нього неможливий справедливий суд (вв. 2-4; 14-20). Чому? Ніхто не може протистояти божественній могутності, тож Йов пускається в захопливе змалювання проявів Божого панування у всесвіті: небеса, земля й сузір’я. Перед такими дивами Йов може лише визнати свою зніяковілість: «Ось Він надо мною проходить, та я не побачуХто скаже Йому: що Ти робиш?» (вв. 11-12). Тому правове становище є вкрай спустошливим: «Я, який коли б був справедливий, то не відповідав биНе повірю, що вчув би мій голос» (вв. 15-16).

Ненавмисно Йов заявляє, що Бог ранить його «без причини» (такі ж слова Господь використовує в розмові з сатаною в 2:3! – звісно ж, автор повторює це зумисно) і, таким чином, він говорить правду, хоч її не знає. У читача складається враження, що Йов насправді говорить не до друзів, а радше до себе – це внутрішній монолог, що завершується гірким звинуваченням супроти Бога, що є безвідповідальним, бо губить «невинного як і лукавого» (в. 22). Чи може це Бог є відповідальним! У старозавітному мисленні Бог є джерелом усього, що стається – доброго чи поганого (напр. Іс. 45:7). Бог ще гірший, аніж нечестиві судді. У 9:25 Йов розпочинає нарікання, адресоване Богові (вв. 28 і 31): його життя коротке, немає надії на виправдання тощо. Перша поява третейського судді чи посередника стається у вірші 33. Йов ремствує на нестачу такої людини, але ця ідея втримається в його серці (пор. 16:19; 19:25).

Одне із найзворушливіших нарікань з’являється в гл. 10. Йов усе ще бажає знати обвинувачення та, не зважаючи на всі правила пристойності, вміло грає на прихильності, яку Творець повинен неодмінно почувати до Свого творіння. Він наче вказує, що Творцю потрібно відновити зв’язок із реальністю. Чому Бог нехтує «творивом рук Своїх» (10:3) або чому Творець не має співчуття, наче він є перебірливим, обмеженим смертним? Чи може бути, зрештою, що Бог такий самий недалекоглядний, як і люди? На цьому етапі сарказм Йова є майстерним і майже лагідним, наче він відмовляється вірити, що Бог може діяти таким чином. Навіщо шукати гріх у мені, якщо насправді не можеш знайти жодного? Він нагадує Богові про ніжну турботу, яка проявилася в його творенні (пор. Пс. 139:14-15). Але і цей майже люблячий спогад зруйновано гидким фактом жахливого «стерегти» (в. 14), щоб спіймати Йова на гріху. Тоді «якщо я провинюся, то горе мені! А якщо я невинний, не смію підняти свою голову» (в. 15).

Йов повертається до попереднього питання: «навіщо?» (пор. 3:11-16). Замість того щоб здобути спочинок, який забезпечило б перенесення з утроби в домовину, йому дано короткий проміжок часу життя (сповненого страждань), а тоді – Шеол, місце найглибшої темряви. Коли ми озираємося на глави 9-10, то не можемо не захоплюватися тими дивацтвами, якими автор оздоблює докази та скарги Йова: фанатичні звинувачення на адресу Бога, з одного боку, та відмова розчаруватись у Богові – з іншого. Здається, що вони звернені до Бога, Якого він знав, та до Бога, Якого він не може знайти (9:11). Його твердження про відчай забарвлені вірою, і їх не можна розглядати окремо від його віри. Це та правдоподібність, що характеризує автора, якому вдається відчути й виразити екстремуми відчаю та надії.

11 – Цофар

Вступні слова Цофара є різкими, але він збивається на несвідому іронію у віршах 4-5, бажаючи, щоб Бог заговорив до Йова і показав йому «таємниці премудрости». Його бажання й справді збудеться, та не в такий спосіб, як Цофар це собі уявляє! Він розпочав розмову пихатим тоном (Божі таємниці) і продовжує говорити про таємницю Бога через призму його надзвичайної величі: вища за небеса, глибша за Шеол, ширша, ніж земля, глибша, ніж море. Проте, по суті, він поділяє такі ж сліпі погляди, що і його приятелі. Очевидно, Йов є винним; його спонукають навернутися до Бога, тоді його життя зміниться (вв. 13-20).

Попередній запис

Розділи 3-5

3 – Йов Контраст між Йовом з гл. 1 та Йовом з гл. 3 вражаючий; відбувається рух від резиґнації до ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 12-14

12-14 – Йов Це остання частина того, що зазвичай називають першим циклом діялогу між Йовом та трьома друзями. Можна побачити, ... Читати далі