Розділи 1-2 – Пролог

У перших рядках (1:1-5) ми чітко бачимо доброчесність Йова: він безневинний та праведний. Як це притаманно для біблійних уявлень, він благословенний у спосіб, що нагадує стародавнього семітського патріарха: величезна кількість овець та верблюдів, волів та ослів. Його чисте сумління проілюстроване жертвоприношеннями за своїх дітей на випадок, якщо вони згрішили і «зневажили Бога в серці своєму» (букв. з євр. barakh «благословляти» – це євфемізм для «проклинати», коли це слово вживається щодо Бога; пор. 1:11; 2:5,9).

Раптове перенесення дії до небесного двору пришвидшує хід подій. Ягве (це священне ім’я вжите тільки в пролозі та епілозі і у вступі до Божих промов у 38:1 та 40:1) збирає «синів Божих», членів небесного суду, що виконують Його накази. Серед них присутній «сатана», чия функція стає зрозумілою з його безпосередньої розмови з Господом. Його місія – наглядати за землею. Що він думає про слугу Ягве Йова? Чесноти останнього Господь описує тими ж словами, що й у в. 2. Тоді ж звучить одне з найважливіших у Біблії запитань, яке походить із уст сатани: «Чи ж Йов дармо боїться Бога?». І сатана наполягає далі: «Чи ж Ти не забезпечив його, і дім його, і все, що його?». Іншими словами: хто б за таких умов не боявся Бога? Це фундаментальна проблема в житті: чи щирою є чиясь любов до Бога? Чи немає для неї умов або обмежень, як вказував св. Бернард Клервоський (Про любов Божу, гл. 8-9)? Згідно зі святим Бернардом, першим ступенем є наша любов до себе заради нас самих, наших власних інтересів. Вона може поширюватися на любов до ближнього. Потім існує незацікавлена любов, та, яка не прагне щось отримати. Це любов третього ступеню: любов до Бога не заради себе, а заради Бога. Куди ж віднести Йова? Тому сатана пропонує випробування: забрати все, чим Йов володіє, і він прокляне (знову евфемізм, «благословляти») Господа в лице. Союз або парі укладено, але особу Йова чіпати не можна.

Що це за Бог такий? Невже Господь не всевідаючий (і таким чином несправедливо вступає в цю суперечку, бо знає, чим вона закінчиться?) Очевидно, що автор не підтримує такого припущення. Мало того, з огляду на божественне всевідання Господь стає ледь не бездушним тираном, дозволивши всі нещастя, що впали на Йова. Отже, Бог не знає, чи Йов пройде випробування. Якби хтось заявив, що Бог знав і, відповідно, міг не піти на угоду з сатаною, тоді читач міг би задати інше запитання: може, Бог боявся, що Йов служить Йому лише задля власної вигоди? Може, Бог вагався б довіряти створінням, що вони залишаться вірними перед лицем небезпеки? Чому люди люблять Бога? Як знати, що чиясь любов є щирою, якщо її не випробувати? У певному сенсі, автор ставить Ягве в невиграшну позицію: тиран – якщо він каже «так»; невпевнений і боязкий – якщо скаже «ні». Це в жодному разі не наївна сценка з життя небожителів; вона містить прихований зміст для людського життя.

Далі слідує докладна розповідь про трагічні наслідки для Йова та всього, чим він володів. Гінці один за одним повідомляють йому про чотири катастрофи, про те, що збройні напади, вогонь і буря знищили все, що він мав. Реакція Йова є загальновідомою: його печаль велика, але віра в Бога – ще більша. Автор тут же зазначає, що Йов не згрішив (1:22).

Однак сатана ще не завершив, і ми знову наче повторно бачимо сценку з небесного життя. Господь докоряє сатані: «А ти намовляв був Мене на нього». Та сатана висуває друге випробування. Тепер він пропонує вразити самого Йова. Господь дає дозвіл, і Йова вражає хвороба, яку ми не можемо напевно ідентифікувати, знаємо лише, що він шкребе себе черепком, щоб полегшити страждання. З Йовової жінки, здається, досить, і вона промовляє незвичні слова: «Прокляни Бога і помреш!» (слово barakh зазвичай означає «благословити», але в деяких випадках має значення прокляття). Св. Августин вважав її за «помічницю диявола» (хоча це все одно не допомагає зрозуміти, що відбувається). Незрозуміло, чи вона вдається до сарказму (вона повторює слова, які Бог вживає в гл. 1:3), чи пропонує Йову вихід (якщо він прокляне Бога, то невже Бог його не знищить?). У всякому разі, Йов не приймає її слів і проголошує, що він повинен приймати від Бога як добро, так і зло (оскільки для Старого Заповіту Бог є причиною одного й іншого). Знову автор відзначає Йовову безгрішність (2:10). Він робить це навмисно, оскільки задля цілей цього твору герой повинен бути святим. Не було б дивним, якби читач запитав тут: може, Йов цілковито безвольний? Наразі це не цілком очевидно; маємо лише слова автора про те, що Йов щирий. Однак з подальшого діялогу стане зрозуміло, що Йов далеко не безвольний. І знову, сприймання Ягве, яке видно з обох небесних сцен, не задовольняє багатьох читачів Біблії. Сказати, що це лише уява автора, недостатньо. Це є його уявою, але його концепція Бога не виключала таких дій. Ситуація схожа на Акеду, «зв’язання» Ісака (Буття 22), коли Аврааму сказано принести в жертву свого сина і реальність сцени не викликає сумніву. Господь і є таким Богом – по-справжньому загадковим.

Гл. 2 завершується появою Йовових трьох друзів. Їхня реакція відповідна (2:12-13): вони демонструють традиційні ознаки горя і виказують свою надмірну чутливість семиденним мовчанням – таким страшним є стан Йова. У цей момент ми просто згадуємо гіпотезу про те, що доречне продовження «оригінальної» розповіді було в 42:7-17, де описано Йовове відродження. Тобто історія зі щасливим кінцем, здається, була навмисно використана автором книги про Йова, щоб створити прелюдію до подальшого діялогу. Все це лише здогадки. Те, що не є здогадкою, це спосіб, в який автор уже звернув читацькі симпатії до невинного Йова. Водночас помилкою було б думати, що автор несправедливий щодо трьох друзів у подальшому діялозі. Він не намагається виставити їх на посміховисько, хоч його намір підтримати Йова, як свій авторський рупор, очевидний. Усіх промовців (включно з Елігу та Ягве, Який зрештою з’являється) потрібно сприймати серйозно. Річ у тому, що автор не має «інсайдерської» інформації про проблему людського страждання.

Можна впевнено стверджувати, що автор не погоджується з аргументами друзів, однак їхні погляди поділяв багато-хто в Ізраїлі. Бог винагороджує добро і карає зло – як на соціяльному (це позиція девтерономістичної історії), так і на індивідуальному рівні. Коли цей принцип застосувати в зворотному порядку – від страждання до гріховности – тоді проблема постає в усій своїй гостроті. У цьому помилка трьох друзів (це зрозуміло також і в запитанні апостолів в Івана 9:2). Дехто навіть твердить, що в Ізраїлі побутувало сильне переконання про те, що існує механічний зв’язок між дією та її результатом: добрий вчинок породжував гарні наслідки, а поганий вчинок – погані. Природно, за злим вчинком слідує покарання; коли я копаю яму невинному, то зрештою сам туди падаю (пор. Пр. 26:27; Пс. 7:15-17 тощо). Неважко пересвідчитися в тому, що каральна чи «поетична» справедливість не дотримуються такого елементарного житейського правила. Дехто заявляє, що сам Йов дотримувався таких поглядів, поки не зазнав особистого страждання. Але чи є такою простою свідомість Йова? Коли ми проаналізуємо його промови, виявимо, що він не побивається за майном, яке втратив. Усе, що він бачить, – це Божа байдужість, навіть ворожість до нього. У нього немає іншого способу пояснити свою гірку долю. Коли він застосовує людські стандарти справедливости до Бога, він, звичайно, не має рації, однак він чинить лише те, що властиве всім людям. Та здається, що він ніколи не обходиться з Богом за принципом quid pro quo, навіть коли сперечається з ним. Зруйновано його особисті стосунки з Богом. Саме цього він не може зрозуміти.

Попередній запис

Сенс першого прочитання

Уявімо, що хтось читає книгу Йова вперше. Сенс першого прочитання полягає в тому, щоб особисто спробувати зрозуміти зміст книги, не ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 3-5

3 – Йов Контраст між Йовом з гл. 1 та Йовом з гл. 3 вражаючий; відбувається рух від резиґнації до ... Читати далі