Сенс першого прочитання

Уявімо, що хтось читає книгу Йова вперше. Сенс першого прочитання полягає в тому, щоб особисто спробувати зрозуміти зміст книги, не вдаючись у деталі. Адже кожна книга Біблії, і особливо ця, вимагає ретельного, вдумливого читання з олівцем у руках. Читання фактично може зупинитися на значущих моментах книги для того, щоб переосмислити прочитане: які найважливіші рядки в гл. 1-2? Як узгоджуються промови Йова і трьох друзів у гл. 4-14? Яка природа Йового жалю в гл. 31? Яким перекладом ми користуємося? та ін.

Після прочитання всієї книги для ознайомлення з її змістом у цілому читач може вдруге повільно перечитати її: главу за главою, не дозволяючи нічому стати на заваді, щоб цілковито зануритися у світ книги. Подальші сторінки, присвячені «першому читанню», призначені для того, щоб скерувати читача в цій нелегкій справі. Ми представимо схему, що допоможе проаналізувати всі промови.

Пролог та епілог

Пролог описує ситуацію на двох рівнях: що відбувається на землі і що відбувається на небі. На землі – чоловік на ймення Йов зображений як святий, «невинний та праведний» (1:1), богобоязкий і перейнятий поведінкою членів своєї сім’ї. На небі – сатана ставить під сумнів праведність Йова і пропонує випробування – позбавити його всього, чим той володіє. Бог погоджується. Дія повертається на землю, і хвиля катаклізмів торкається всього, що має Йов, включно з його дітьми. Його відповідь? – Ці безсмертні слова: «Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» (1:21), і автор чітко занотовує, що Йов не згрішив. Однак сатана не задоволений, бо самого Йова пошкодували. Тому Бог дає згоду на друге лихо – тілесну хворобу. Йов із незворушністю приймає сильні слова своєї дружини: потрібно приймати від Бога як зло, так і добро, і вдруге автор заявляє, що Йов не промовив нічого безбожного. Про його нещастя скоро стає відомо всім, і до нього приходять троє друзів, щоб висловити свою підтримку. Мовчання – не менше семи днів – їхня єдина сповнена страху реакція, бо вони не здатні вимовити й слова, лише сидіти поряд для розради. Саме в цей момент (гл. 3) Йов виголошує свою знамениту ламентацію. Вона спровокує низку дебатів, в яких прозвучить навіть голос самого Господа Бога (38:1-41:26).

Епілог (42:7-16) є світом, оберненим з ніг на голову. Це Йов, каже Господь, все говорив правильно, а не його друзі, які думали, що захищають небесний порядок. Мало того, Господь погоджується прийняти Йовове заступництво за них. Казковий «щасливий кінець» продовжується, бо Йов стає благословенний більше, ніж перед тим, і помирає «старим та насиченим днями».

Такою є канва історії, в яку вплетено всі промови. Ця канва (без сумніву, легендарна), наче згадані монологи не порушують власних проблем, викликає в читача різні запитання: як узгодити між собою Йовове багатство, моральні цінності, протидію сатани й Господню згоду на план сатани? Що ж власне сталося під час тих промов, що дало змогу Господу оголосити Йова «переможцем» і нагородити його старим традиційним способом, благословивши всіляким земним добром? Ці затягання отримають відповіді в другому прочитанні.

Діялог

Не має великого значення, чи вважати гл. 3 чи 4 за початок суперечки Йова зі своїми друзями. Правда, що Йов не звертається суто до трьох товаришів у гл. 3; це радше розмова з самим собою, гірке нарікання (на Бога й на себе, хоч Бог згадується мимохідь у 3:23). Йов виголошує красномовне прокляття дню, коли він народився, і жбурляє вічне «чому» аж до небес.

Звичайно ж, цього достатньо, щоб змусити старшого з друзів, Еліфаза, у співчутливій манері застерегти Йова, намагаючись допомогти йому зрозуміти своє нещастя. Головний посил його промови: «Хіба праведніша людина за Бога?» (4:17). Починаючи з такої високої ноти, він думає, що легко допоможе Йовові збагнути, що з ним відбувається, і проголошує те, що, очевидно, було повторюваною темою мудреців давнього Ізраїлю: щасливий той, кому Бог докоряє (5:17; пор. Пр. 3:11-12; Елігу в Йов. 33:16-17,29-30).

Відповідь Йова в гл. 6-7 не довша за промову Еліфаза – загалом, Йов словесно перемагає кожного з друзів. Читача може збентежити не так тривалість промов, як той факт, що в певному сенсі Йов і його друзі говорять, ніби не зважаючи один на одного. Тут немає чіткого переліку набраних очок чи правильних відповідей, як може очікувати наша логіка. Однак це не привід для того, щоб скаржитися! Нехай читач насолодиться цим і прийме численні пояснення, які виникнуть від прочитання цих промов. Варто зробити ще одне важливе зауваження: друзі читають лекції Йову; Йов відповідає, але в перших кількох промовах він завершує тим, що звертається або ж навіть молиться до Бога. Це справді важлива риса, особливо помітна в «першому циклі» монологів. Цикли включають повну промову Йова та три відповіді; перший завершується гл. 14; другий триває від 15:1 до 21:34. Третій не є власне циклом: Цофар не говорить зовсім, і багато хто вважає, що тут текст перерваний. Те, що слідує в гл. 28-31, є поза т. зв. циклами.

Для першого прочитання варто познайомитися з особами ораторів. Еліфаз – це не Цофар, і навіть сам Йов не є послідовний у своїй бесіді. У другому читанні можна детально простежити кілька змін та перетворень кожного образу. Зараз ми хочемо окреслити теми для обговорення, описавши кожного персонажа.

Еліфаз. Як ми вже зазначали (Йов. 4:1-5:27), цей чоловік здається добре налаштованим до Йова; він намагається відрадити його від його нерозсудливої балаканини й і малює перед ним образ щасливого майбутнього (5:17-27). Далі в його дотепній промові стають помітними зростаючі нервозність та гнів. У 15:1-35 Еліфаз саркастичний; він повторюється (пор. 15:14-16 з 4:17-19) і завершує промову описом долі злих людей. У своїй третій промові (22:1-30) Еліфаз прямо звинувачує Йова в гріхах, але завершує на щасливій ноті порятунку, якщо Йов навернеться до Бога.

Білдад. Він теж обіцяє в перспективі небесну благодать, якщо тільки Йов навернеться до Бога (8:5-7,20-22). Далі (18:1-21) він засуджує Йова і говорить про талан злих людей (пор. слова Еліфаза в 15:17-35). Дуже коротка (й підозрілива) третя промова порівнює Божу велич і людську зіпсутість.

Цофар. У дещо сумбурній манері (11:1-20) Цофар протиставляє Божу велич людській гріховності, але якщо Йов покається, його чекає щасливе майбуття. Друга промова Цофара звертається до улюбленої теми: долі злих. На щастя, третьої промови немає, і це часто є темою для дебатів.

Йов. Майже неможливо коротко схарактеризувати Йовові промови. Його різноманітні аргументи й мінливі настрої надають цій книзі цікавого аспекту. Він використовує слова своїх друзів просто як тло для власних емоційних промов. Йому нічого не треба доводити, та лише читач знає про це. Йов знає, що страждає «безвинно» (слово вжите в 2:3), але не може довести цього, а тільки стверджувати (27:2-6). Йов завжди, прямо чи непрямо, звертається до Бога. Виглядає так, наче він пускає повз вуха «аргументи» своїх друзів, щодо яких зауважує, що мовчання було б (єдиним) доказом їхньої мудрости (13:5)! Автор вдається до всіх можливих засобів: Йов нападає на Бога (9:22-24), висловлює свій відчай і бажання відпочити в Шеолі (9:16-19; 10:20-22), надіється в безнадії (13:15), розмірковує про «арбітра» (9:33; 16:19; 19:25-27 – можливо, Бог проти Бога?), виголошує зворушливі благання (10:3-12), шукає Бога в «темряві» (гл. 23), згадує колишні дні (гл. 29) і завершує свої монологи бравадою (гл. 31). Йов – добре продуманий образ, який не погоджується з нашими логічними вердиктами про його суперечливість чи непослідовність.

Промови Елігу

Елігу (32:1-37:24) завдав дослідникам книги чимало мороки. Після свого багатообіцяючого вступу (гл. 32) він всього лише виявляється одним із перших читачів попередніх промов, бо вибирає кілька ідей з того, про що йшлося раніше, і розвиває їх (напр., цілющий аспект страждання, 33:14-30), крім того, проголошує визначний гимн небесним силам. Однак він щезає так само раптово, як і з’являється на початку (гл. 32).

Господні промови

До того часу, як читач дійде до гл. 38 і об’явлення Господнього, у нього виникне певне очікування: ось нарешті Йов отримає справжню відповідь! Вражаючі і по-своєму красиві відхилення від теми Господніх промов (38:1-41:34) являють собою неповторну поезію. Ба більше, вони є дієвими, судячи з Йовової реакції в 40:2-5, такими, що кладуть початок його ставленню до ситуації. Остаточне підкорення Йова Господу базується на видінні Господа, що описане в гл. 38-41. Тут виникає багато питань, на які немає відповіді. Ми залишаємося лише з видінням – пережиттям, яке мав Йов (42:5).

Попередній запис

Вступ: припущення

Ми представили загальні твердження про книгу, що їх поділяють більшість дослідників. Але як щодо припущень самих читачів? Не має значення, ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 1-2 – Пролог

У перших рядках (1:1-5) ми чітко бачимо доброчесність Йова: він безневинний та праведний. Як це притаманно для біблійних уявлень, він ... Читати далі