Розділи 21-28 – Від Єгорама до Ахаза

Із правлінням Єгорама (21:1-20) Хронікар вступає в найтемніший період царства Юди, частково у вигнанні – це період, кульмінацією якого є правління Ахазії, а особливо регентство цариці Аталії, спадкоємцем якої завдяки повстанню населення став Йоаш, а тоді Амація, Уззійя й Ахаз.

Альянс Йосафата із Північним царством (порівн. 2Хр. 20:35) відкриває двері перед спробою царства Ізраїлю зруйнувати Давидову династію: усе це Хронікар розглядає як покарання за гріхи Єгорама та Ахазії. Проте спроба виявляється невдалою, тому що Бог є вірним дому Давида (порівн. 2Хр. 21:7; 1Цар. 11:36; 15:4; 2Цар. 8:19). Історія Єгорама, Аталії та наступних царів наслідує текст Другої Книги Царів 8 зі значними видозмінами і вставками, понад усе – богословського характеру, особливо представлення деяких пророчих постатей. Серед цього – дивна згадка про лист Іллі створює проблеми із хронологією: насправді, згідно з 2Цар. 2:1-3:1, Ілля відходить ще до правління Єгорама.

Щодо правління Йоаша (24:1-16), Хронікар недалеко відходить від оповіді в 2Цар. 12:1-17; та все ж, зміни, зроблені в тексті, є важливими. За 2Цар. 12:18-22, після відновлення Храму за наказом Йоаша (реакція на збитки, спричинені, можливо, Аталією), цар зазнає безславного кінця; Хронікар відчуває потребу виправдати це, вводячи в другій частині глави 24 згадку про гріх Йоаша, який є причиною його покарання. Таким чином уся перша частина його правління описана як щасливий період. Точкою розділення для Хронікаря стає смерть священика Єгояди (вірші 15-17). Вірш 2 подає більше інформації стосовно цього, порівняно з 2Цар. 12:3: Йоаш виконував Божу волю, лиш поки Єгояда був живий. Це підкреслює важливість первосвященика.

Після смерти Єгояди (24:17-22) послання пророків, а саме Захарії, є подальшим прикладом богослов’я Хронікаря стосовно пророків: вони мають завдання «свідчити проти» (вірш 19; порівн. 2Хр. 19:9-10), аби грішники могли навернутися, якщо забажають. Те, що Захарію, якого засуджено до покарання як богохульника, привселюдно закидали камінням (мало того, це відбувалося біля Храму), є знаком неприйняття царя і, для Хронікаря, моментом його рішучого осуду. Можливо, до цього епізоду, із незначними варіаціями, звертаються в Мт. 23:35.

Історію правління Амації (25:1-28) Хронікар оповідає в спосіб, схожий на оповідь про Йоаша: текст 2Цар. 14:1-22 сформулював богословську проблему: як узгодити поразку Ізраїлю та безславну смерть, по правді кажучи, доброго царя? Хронікар відповідає двома розлогими вставками – вірші 5-10 та 13-16 (порівн. також вірш 20), які, як і у випадку з Йоашом, показують долю Амації згідно з канонами божественного правосудця (порівн. цитату з Втор. 24:16 у вірші 4; див. Єр. 31:10; Єз. 18:20): його кінець пов’язаний із його гріхом. Однак події, які записує Хронікар стосовно набору ізраїльських вояків і опису агресивної війни проти Едома, не є такими вже й безпідставними.

Цар Уззійя (26:1-23) є ніхто інший, як Азарія, який коротко з’являється в 2Цар. 15:1-4,6,7, і який усе ж правив п’ятдесят два роки; стислість девтерономістичної оповіді, очевидно, не влаштовує Хронікаря, який з цієї причини подає набагато повнішу та майстерніше випрацювану оповідь. Богословський намір Хронікаря є зрозумілим: як і у випадку із Єгоядою та Йоашем (порівн. 2Хр. 24:2), він накладає одна на одну постаті Уззійї та вчителя, Захарії, можливо священика. Таким чином, друга частина оповіді (вірші 16-21) неочікувано переходить з історичної площини в богословську: у досить драматичній атмосфері гріх царя описано як привласнення собі священицької прерогативи кадити в Храмі. Хоча це було нормою в ранні часи монархії (1Цар. 8:64; 2Цар. 16:13), але після вигнання вже не дозволялося робити світській особі за священицьким законодавством: порівн. Вих. 30:7-9; Чис. 18:1-7; Лев. 10:2; 1Хр. 23:13.

Про правління Йотама (27:1-9) йдеться в кількох віршах, як і в 2Цар. 15:32-38, до цього уривка Хронікар додає деякий оригінальний матеріял (вірші 3б-6).

Історія правління Ахаза (28:1-27) – оригінальний виклад поглядів Хронікаря, який дуже відрізняється від того, про що розказано в 2Цар. 16:1-20 та Книзі пророка Ісаї 7-8; вона базується на джерелах, нам невідомих. Хоча події, про які йдеться, є майстерно випрацювані під богословським оглядом, вони все ж зберігають історичну суть. Піку провини Ахаз досягнув, за Хронікарем, закривши двері Храму (вірш 24), тобто скасувавши щоденне поклоніння (порівн. 2Хр. 29:7).

Розповідь про війну проти араміїв та Північного царства (знана як «сирійсько-Єфремська війна») є оригінальним твором Хронікаря (28:5-15), який становить величезний інтерес для розуміння його бачення стосовно Ізраїлю. В оповіді відсутні звичні для Хронікаря теми, як-от: опис битви, звернення за допомогою до Бога та дивовижне втручання Господа. Суттю оповіді є радше братерство, яке повинно існувати між Ізраїлем та Юдою: як завжди, цю концепцію виражено через втручання пророка, Одеда (вірші 9-11), який закликає Ізраїль покаятися і визнати мешканців Юди рідними (вірш 11); заборона поневолювати ізраїльтян міститься в Лев. 25:29-43. Втручання лідерів Півночі (вірші 12-13) становить несподіване визнання їхніх провин. Ставлення Хронікаря до Півночі (і, таким чином, до самарян, які були його сучасниками) є набагато менш негативним, аніж часто вважають. Ізраїль та Юда повинні бути братами і сестрами, хоча вони й грішили одне супроти одного. Поразка Юди, про яку йдеться у вірші 6, не підкріплена історичними документами: радше, вона є знаком того, що трапляється, коли розриваються родинні зв’язки.

Попередній запис

Розділи 14-20 – Аса, Йосафат

2Хр. 14-16 – Аса Три глави, присвячені правлінню Аси, становлять оригінальний виклад Хронікаря на основі скупих деталей, які подано в ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 29-32 – Єзекія

Хронікар присвячує чотири довгих глави правлінню Єзекії, таким чином роблячи із цього царя постать першого штабу, порівняно з іншими суверенами ... Читати далі