Розділи 9-12 – Значення Єрусалиму, початок Давидового царства

9:1-44 – Мешканці Єрусалиму

Ця глава слугує підсумовує списки в главах 2-8 та готує подальшу оповідь про царювання Саула, яка представлена в 9:35-44 повторенням родоводу Саула, зазначеного раніше в 8:33-40. Структура тексту є чіткою і становить величезний богословський інтерес: після вступу, який стосується вигнання і повернення (вірші 1-2), перераховано мешканців Єрусалиму в такому порядку: передусім, ізраїльтяни (вірші 4-9), далі йде перелік священиків (вірші 10-13) і левитів (вірші 14-16). Зрештою, маємо довгий уривок, присвячений воротарям Храму та іншим функціям левитів (вірші 17-34). У такий спосіб Хронікар чітко відрізняє народ (мирян) від духівництва, яке перераховане в порядку значимості. Таким чином, Єрусалим постає як місто поклоніння, де саме існування народу залежне від присутності священиків та левитів; священиків названо «добрими мужами» (вірш 13), і, таким чином, їхня служба порівнюється зі службою вояків, які воюють на боці Бога. Вірші 2-34 – паралель до тексту Неем. 11:2-23, де мешканцями, зрозуміло, є мешканці періоду після вигнання. Проте наш текст, поміщуючи списки в Давидів контекст, здається, хоче пов’язати ці списки з періодом, який передує власне вигнанню: метою цього є показати неперервність, яка існує в спільноті Ізраїлю і до, і після вигнання. Серед мешканців Єрусалиму, окрім племен Веніямина та Юди, згадуються північні покоління Єфрема та Манасії (9:3-9), хоча вони все ще не жили в Єрусалимі; тому цей центр здається ідеальним центром для Ізраїлю.

Клас придверних (9:7-34) набув великої важливости в Книзі Хронік (пор. також 1Хр. 26:1-19). У Неем. 11:19 придверні виявляються віддаленими від левитів, тоді як наш текст прагне підкреслити походження з покоління Леві. Понад те, текст намагається встановити важливість придверних, пов’язуючи їхнє походження із наметом часів Виходу (вірш 19), хоча про них і не згадується в текстах П’ятикнижжя. Таким чином придверні набувають значущости, яка дорівнює значущості левитів-співців (порівн. вірш 33-34), інститут яких можна відстежити до Давида. Починаючи з вірша 22, Хронікар описує ситуацію в часи Давида з метою виправдати – через пов’язування намету з часу Виходу з Давидом – ту винятковість, яку в той час мав клас придверних. Їх хвалять за їхню відданість (вірші 22, 31); починаючи із вірша 24, їхні завдання описано як такі, що стосуються охорони Храму і турботи про священні об’єкти (вірші 28-34). У 9:35-44 знову представлено генеалогію Саула (порівн. 8:29-38) – це більше, ніж просто вставка; ми можемо вважати це умисним контрастом між відданістю левитів та постаттю невірного царя, про якого йтиметься в главі 10.

1Хр. 10-29 – Царство Давида

Ми перебуваємо в центрі праці Хронікаря. Історія правління Давида представлена за допомогою маленьких літературних одиниць, кожна з яких стосується специфічної події. Такі одиниці можна згрупувати навколо чотирьох основних подій: початок Давидового царства (глави 10-12); перенесення ковчега заповіту до Єрусалиму та початок божественного поклоніння (глави 13-17); війни Давида (глави 18-20); і, нарешті, внутрішня організація царства (глави 21-29). Хронікар часто відходить від текстів Першої та Другої книг Самуїла, часами розширюючи їх на підставі інших джерел чи змінюючи їхнє значення на основі власного богословського погляду, часом опускаючи важливі епізоди, як-от гріх Давида із Вірсавією (Друга книга Самуїла 11), а також цілу яскраву оповідь про сходження Давида на трон Саула (Перша книга Самуїла 13-30), і, знову ж таки, драматичну історію повстання Авесалома (Друга книга Самуїла 13-20). Хронікар переконаний, що Давид є ідеальним царем, чиє правління стає планом, якого треба дотримуватися, та майже месіянським знаком надії для спільноти періоду після вигнання.

1Хр. 10-12 – Початки Царства

Після того, як наступив кінець Саула у війні з филистимлянами, у Хроніках (1Сам. 31:1-13), одразу ж розпочинається опис інтронізації Давида. Глави 11 та 12 формують літературну одиницю, яка вибудувана навколо центральної ідеї: інтронізація Давида як царя всього Ізраїлю. Таким чином, увесь матеріал, який взято здебільшого із текстів Другої книги Самуїла, Хронікар відібрав та переробив у цьому новому контексті. Завдяки цьому з’являється новий твір, який приводить читача, що вже знає історію Давида з девтерономістичній праці, до нового розуміння самої історії.

11:1-3 – Давид – цар у Хевроні

Початок глави 11 є прямим продовженням 1Хр. 10-14: за винятком довгої оповіді про сходження на трон, як описано в Першій книзі Самуїла, Давида показано як такого, що приймає царський титул, якого він не шукав, а який є даром від Бога (порівн. 11:1,3б). Хронікар бере текст 2Сам. 5:1-3, але опускає вірші 4-5: у Книзі Хронік Давид постає як цар усього Ізраїлю, та немає згадок про попередні сім років правління в Хевроні. Базовою ідеєю Хронік є презентація Ізраїлю об’єднаного і компактного, зібраного навколо Давида. З цією метою вірш 1 модифікує дієслово з 2Сам. 5:1: «посходилися всі Ізраїлеві племена» стає «зібрався ввесь Ізраїль», де дієслово qabas нагадує про збір людей після повернення із вигнання (порівн. 1Хр. 16:23). Завоювання Єрусалиму (11:4-9) для Хронікаря є не просто одним із подвигів Давида, як у Другій книзі Самуїла 5-7, а радше вступним епізодом його правління.

Список послідовників Давида (11:10-47) залежить, аж до вірша 41а, від схожого списку в 2Сам. 23:8-39, від якого він відрізняється тим, що тут опущено ім’я Урії, яке плямує честь Давида, і тим, що у віршах 41-47 додано список, якого немає в Другій Книзі Самуїла. Завдяки списку в 12:1-24, якого немає в девтерономістичному джерелі (Друга книга Самуїла 23-24), але який, мабуть, є стародавнім принаймні до вірша 23, ми повертаємося назад у часі до людей, які підтримували Давида, коли той ще не був царем. Список включає людей із покоління Веніямина (вірші 1-8), Ґада (вірші 9-16), знову Веніямина, Юди (вірші 17-19) і Манасії (вірші 20-23). Таким чином Хронікар повертається до ідеї єдности, показуючи Ізраїль, який був зібраним навколо Давида ще до того, як той став царем.

1Хр. 12:24-41 більш очевидно видається працею Хронікаря, яка базується на якомусь стародавньому джерелі, що нам не відоме. Тринадцять племен (разом із племенем Леві) перераховано за географічним критерієм, аби показати ту допомогу, яку кожне з них дало царству. Відомості гіперболізовано, але вони, знову ж таки, свідчать про намагання Хронікаря далі прославляти Давида. Відбувається повернення до теми єдности народу (вірш 39), джерелом якої є Господнє слово, (вірш 24; порівн. 1Хр. 11:10). Список підсумовується (вірші 39-41) згадкою про величне свято з нагоди інтронізації Давида; сухість викладу трансформується у святкування радости від досягнення цілі (вірш 40), згідно з темою, яка є дорогою для Хронікаря (порівн. 2Хр. 23:13,21; 29:36; 30:23,25-26). Стосовно інтронізації Давида навмисно не згадано про жодні релігійні елементи; автор приберігає цю тему для наступних глав (Перша Книга Хронік 13-16), які присвячені перенесенню ковчега заповіту до Єрусалиму.

Попередній запис

Розділи 4-8 – Родоводи

4:1-23 – Додатки до родоводів Юди Цей уривок, який є додатком до родоводів Юди, що вже були представлені в главі ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 13-17 – Перенесення ковчега, Натанове пророцтво

1Хр. 13-17 – Перенесення ковчега заповіту до Єрусалиму Починаючи з тексту 2Сам. 6:1-23, Хронікар помітно розширює оповідь про переміщення ковчега ... Читати далі