Розділ 17 – Вигнання Північного Ізраїлю

Розповідь про останнього царя Північного Ізраїлю, Осію, і про катастрофічний кінець цього царства, займає напрочуд малий обсяг: загалом шість віршів. Текст швидко переходить до девтерономістичного пояснення подій у 7-23, яке посідає в главі центральне місце. Наприкінці глави в тексті йдеться про переселенців із Асирії, якими замінено виселених ізраїльтян: Ізраїль стає вигнанцем, а його землю заселено вигнанцями з інших країв.

Те пояснення відбувається у два основні етапи. Перший починається у в. 7 і завершується у в. 18; другий починається у в. 21 і завершується у в. 23. Вірш 19-20 доповнюють в. 7-18 коротким зауваженням про Юду, а потім знову підхоплюють тему в. 18. Цей складний текст поєднує в собі елементи ширшої канви девтерономістичної історії, та попри те, що, ймовірно, формувався в кілька етапів, все ж виявляє цілісність поданої в ньому інтерпретації подій.

Напруженість та риторична сила в. 7-18 викликають в уяві сцену суду. У в. 7-11 сторона обвинувачення наводить докази, що народ своїми вчинками цілковито нехтував одержаними від Бога благодіяннями, і на завершення цієї частини виступу стверджує, що саме ці вчинки розбудили Божий гнів. У в. 12 обвинувач заходить з іншого боку, вказуючи, що ідолопоклонство народу прямо суперечить Божому вченню, а у в. 13, випереджуючи виправдання звинувачених їхнім невіданням, нагадує, що Бог застерігав Ізраїль та Юду через кожного Свого пророка та прозорливця, а тому виправдання їм немає. Далі, у в. 14-17, представлено докази, що народ провинився, відкинувши Боже вчення, і знову стверджено, що така поведінка розгнівала Бога; тому-то Бог і виніс Ізраїлю вирок вигнання (в. 18). Отож падіння Ізраїлю пояснено в категоріях девтерономістичного розуміння гріха та відплати за нього, що базується на поняттях вчинку та наслідку.

Після вироку Ізраїлеві йде заява про гріх Юди; вона, стверджується в тексті, взяла приклад з Ізраїлю (в. 19), про долю якого знову нагадано, щоб унаочнити, яка відплата чекає Юду (в. 20).

Вірші 7-18 накреслюють траєкторію від Виходу до Вигнання; в. 21-23 зосереджуються на її критичній точці – долі Північного царства. Вони звертають увагу на два взаємопов’язані моменти, про які не йшлося в попередніх віршах: наслідки гріха Єровоама і здійснення пророчого слова. Гріх Північного царства тягнеться ще від його першого царя, Єровоама, тож пророки проголосили, що через цей гріх царство впаде; їхнє передвіщення збулося. Тут покликання на пророчий авторитет підсилює аргументи, наведені у в. 7-18.

Після пояснення вигнання Ізраїлю у в. 24-41 іде розповідь про те, як його землю силоміць заселено чужоземними переселенцями. Мотив левів-напасників у в. 25-26, який знаходимо і в попередніх пророчих оповідях, тут вказує, що Господь далі зберігає верховенство над краєм, і це верховенство визнає асирійський цар, коли повертає з вигнання одного зі священиків, щоб той навчав нових мешканців поклонятися Господеві. Результатом, згідно з в. 29-41, став релігійний синкретизм. Зазвичай він неприпустимий, але тут реакція авторів тексту напрочуд стримана. Замість того, щоб засуджувати чужинців, текст у в. 35-40 нагадує читачеві, що означає бути ізраїльтянином (в. 40 стосується Ізраїлю, а не чужинців). На Півночі тоді постала секта самаритян, яка сповідувала власний різновид культу Ягве; чи саме про неї йдеться в тексті, залишається дискусійним.

Попередній запис

Розділи 14-16 – Інші царі Юди та Ізраїлю

2Цар. 14:1-22 – Амація і Йоаш Ізраїльський Згідно з 14:1 Амація став спадкоємцем свого загиблого батька Йоаша Юдейського на другий ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 18-20 – Єзекія Юдейський

Юда пережила асирійську навалу, яка знищила Північний Ізраїль, і це справило потужний вплив на юдейське мислення. Його спадщиною є розлога ... Читати далі