Девтерономістичне богослов’я

У Книгах Царів богослов’я девтерономістів найнаочніше виявляється в оцінках, що їх дано правлінню кожного царя: їх суджено за тим, наскільки вірними вони залишалися поклонінню Богові винятково в Храмі. Дедалі більша невірність врешті-решт призвела до катастрофи вигнання.

Негативна оцінка північних царів, що знову й знову повторюється, справляє похмуре, гнітюче враження. Для того, щоб збагнути ці тексти, варто замислитися, що ж лежало в основі девтерономістичної думки. Виділяються два основоположні переконання. Перше з них – усвідомлення того, що Бог обрав саме Ізраїль, найменший з усіх земних народів (пор. Втор. 7:7-8). З погляду девтерономістів, відповіддю на цей Божий вибір має бути передусім вірність Ягве. Отож питання вірности Ягве неминуче мусило стати точкою зосередження їхніх роздумів над історією Ізраїлю: інші питання були неважливі або ж мали сенс лише у світлі панівного питання вірности.

Друге переконання – це віра в динаміці вчинку та наслідків. Ізраїль поділяв загальноприйняте на стародавньому Близькому Сході бачення, що вчинок однозначно і впізнавано пов’язаний з тими чи іншими наслідками. Злий вчинок відгукнеться тому, хто його скоїв, бідою; добрий вчинок – добром. Цей зв’язок лаконічно сформульовано в Пр. 26:27: «Хто яму копає, той в неї впаде, а хто котить каміння на нього воно повертається», і на підтвердження його покликалися на численні спостереження такого штибу. Для народів стародавнього Близького Сходу, зокрема й Ізраїлю, то були основоположні й переконливі відповіді на загальнолюдське стремління до порядку та сенсу в житті.

Природно, що в Ізраїлі уявлення про цю динаміку в різних аспектах застосовували і до відносин із Богом. Цілком зрозуміло, чому девтерономісти зіставляли добро і лихо, пережите Ізраїлем за часи монархії, з вірністю чи невірністю Ягве царів та народу. А оскільки девтерономісти писали історію свого народу, то зрозуміло й те, чому вони зосереджувалися на знаках Божої нагороди чи покарання саме на подіях всенародного значення: успіхах та невдачах царів, достатку чи злиднях, перемозі чи поразці. Коли відповіддю на Божі дари була вірність – така, яку девтерономісти приписують Давидові, – це мало сприятливі наслідки: стійке та заможне царство, обітниця віковічної династії та віковічного Храму. Натомість наслідки невірности, в якій девтерономісти звинувачували Соломона та більшість подальших царів, були несприятливими: загроза катастрофи та її здійснення у вигнанні.

Аргументація в девтерономістів напружена і риторично насичена – деколи аж так, що за релігійним мовленням вже й не видно самого основоположного зв’язку між вчинком і наслідком. Сучасному читачеві їхня позиція може здатися неприйнятно суворою та упередженою, зокрема почергове осудження кожного північного царя-відступника від Єровоама до Йосії – адже жоден із Єровоамових наступників не скасовував його політики. У наші дні це зображення північних царів може знайти відгук хіба що в плані того, який довготривалий згубний вплив на суспільство може мати погана політика, якщо ніхто не кине їй виклик. Двадцятому століттю аж надто знайоме інституалізоване, системне зло, культура насильства та смерти.

Ми можемо сахатися того, як у девтерономістів представлено поняття Божої відплати, вказувати на неадекватність пояснень через зв’язок між вчинком та наслідком. Цей зв’язок обмежений – як з огляду на його власні параметри, так і на засяг та складність людського досвіду і божественного таїнства. Обмеженість зв’язку між вчинком та наслідком виявляється вже в самому Старому Заповіті, у книгах Йова та Проповідника. І все ж ми ледве чи можемо знехтувати переконаністю девтерономістів, що належні стосунки з Богом лежать в основі добробуту кожного суспільства, чи то самодержавного, чи демократичного.

Пророцтво

У Книгах Царів знаходять широке використання пророцтва, а також схема «пророцтво – здійснення». Пророки хвалять або ганять царів за їхню поведінку. Вони претендують на владу скидати царів і призначати замість них нових: у 1Цар. 21 Ілля скидає Ахава; у 2Цар. 9 Єлисеїв учень призначає царем Єгу. Пророки провіщають остаточний кінець обох царств (пор. 1Цар. 14:15-16; 2Цар. 21:10-15). Автори Книг Царів поділяли загальноприйняте на стародавньому Близькому Сході бачення ролі царя: «Примножувати добробут народу… забезпечувати в країні верховенство справедливости, знищувати негідників та лиходіїв, щоб сильні не утискали слабких» (Пролог до Кодексу Хамураппі [1727 р. до P. Хр.], ANET 164). Ці автори засуджували своїх царів, коли ті не виконували своєї ролі. Вони покликалися на авторитет пророків у своєму твердженні, що влада царів Ізраїлю – то дар від Бога заради блага народу: якщо царі виявляться недостойними цього дару, його в них відберуть.

Схема «пророцтво – здійснення» охоплює само пророцтво і подальшу звістку про його здійснення. На перший погляд ця схема виглядає механістичною, проте варто пам’ятати, що її сконструйовано вже опісля описуваних подій. Вона – вираз авторової віри в Боже провідництво в історії Ізраїлю, провідництво, що не утискає людської свободи. Якщо взяти цю схему ізольовано, вона, мабуть, справляє враження чогось неминучого. Однак персонажів оповіді, рамки якої задає схема, зображено як вільних діячів у людській драмі. Автори, які застосовували цю схему, стверджували, що хід історії Ізраїлю перебував під Божим провідництвом, але не претендували на те, що достеменно знають, як саме Бог усе це здійснив. У подальші століття люди вишукували в пророчих текстах Біблії підказок, яким буде майбутнє і як діятиме Бог, отож стриманість девтерономістів служить своєчасною пересторогою.

Дає поживу для роздумів й інша риса пророцтв у Книгах царів, а саме зв’язок між пророчим словом і його носіями. Пророків зображено могутніми постатями, яких Бог уповноважив ставити народ та його провідників перед лицем їхніх гріхів. Однак є зображення пророків і як невдах. Носіїв Божого слова можна обманути, як і будь-яку іншу людину (1Цар. 13); вони можуть пережити глибоке зневір’я (Ілля в 1Цар. 19); у вирішальну мить їхня пророча прозорливість може підвести їх (Єлисей і шунамійка в 2Цар. 4). Те, що хтось є пророком, не вберігає від обмежень і невдач, зумовлених становищем людини. Маємо паралель у новозавітному зображенні Ісусових учнів, зокрема коли йдеться про їхню реакцію на кризу – осудження і розп’яття Вчителя. Саме в цьому й виявляється міра вірности Бога людству: що тих-таки зіпсованих та кволих істот покликано нести Боже слово.

Попередній запис

Монархія

Навіть при побіжному прочитанні 1-2Цар. вражає критична оцінка в цих книгах дій царів – як у Північному, так і в ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 1-2 – Утвердження Соломона як царя

Заохочення читати Почнемо з нагадування читачам сказаного в коментарі до 1-2Сам.: коли працюємо з будь-яким біблійним коментарем, завжди є ризик, ... Читати далі