Навіть при побіжному прочитанні 1-2Цар. вражає критична оцінка в цих книгах дій царів – як у Північному, так і в Південному царствах. У фокусі уваги – радше сама постать царя, ніж монархічна форма правління. У 1-2Цар. жодного разу не обстояно монархію як найкращий державний устрій; так само жодного разу й не засуджено її як найгірший. І причиною цьому зовсім не невідання альтернатив, ані не позакритичне сприйняття монархії як єдиної реально можливого устрою держави. Автори 1-2Цар. не поділяли загальноприйнятого на стародавньому Близькому Сході погляду на царську владу як частину божественно встановленого для народу порядку. Згідно зі «Списком царів Шумеру», монархічний устрій започатковано тоді, коли «царську владу спущено з небес» задовго до потопу; а відразу після потопу її знову «спущено з небес» (АNЕТ 265). Девтерономістам були добре відомі тексти про суддів в Ізраїлі в часи, коли там ще не було царів. Монархічний устрій постав у конкретний період історії Ізраїлю. У відповідному коментарі ми вже обговорювали той відгук, який знайшло в тексті 1-2Сам. виникнення монархічного устрою, а ще опис у тих-таки книгах його успішного утвердження за правління Давида; натомість Першу і Другу Книгу Царів завершено у Вавилонському вигнанні, коли царів уже не було. Згідно з девтерономістами, монархія може зазнати як блискучого успіху, так і катастрофічної невдачі; однак і те, і те визначається не якимсь структурно притаманним їй чинником, а поведінкою царів та народу. Девтерономісти вбачали в Давидові взірцевого царя, а от більшість його наступників розглядали як невдах. Північне царство Ізраїлю упало через гріх Єровоама, котрий розтлив і своїх наступників, і народ. Південне царство Юди якийсь час вистояло з огляду на заслуги Давида, та врешті-решт теж упало під вагою гріха Манасії та розтління його народу. Девтерономісти осмислювали гріх і Єровоама, і Манасії як відступництво, як відвернення від Бога до інших богів, як домагання влади на власних умовах і задля власного зиску. Настанову авторів книг до царів-грішників можна підсумувати сучасним висловом: нарікайте на себе, а не на систему.
Відсилання до Книг Царів у Новому Заповіті нечасті й пов’язані передусім із пророцтвами. У Лк. 4:25-27 Ісус нагадує Своїм слухачам, як Іллі в 1Цар. 17 і Єлисею в 2Цар. 5 дано владу рятувати і зцілювати чужинців, а не ізраїльтян. У Рим. 11:3 та 4 Павло прямо цитує оповідь про Іллю на горі Хорив (1Цар. 19:10 і 18). Незважаючи на таку нечисленність прямих відсилань, резонно припустити, що критична оцінка царів у цих книгах вплинула на новозавітне розуміння царства Божого і Ісуса як царя. Ісусова проповідь Царства Божого спонукає державу будь-якого устрою – чи то монархічного, чи то республіканського – до глибокого переоцінювання себе.
Давидова династія
Одним із найважливіших моментів в оповіді про царів Ізраїлю є обітниця віковічної династії Давидові (2Сам. 7). Проте історія цієї династії в тому вигляді, як її подано в 1-2Цар., – це історія радше провалу, ніж тріюмфу. З-поміж Давидових наступників лише Єзекію та Йосію виокремлено для беззастережно позитивного порівняння із ним; іншим перепали або докір за терпимість до поклоніння на пагірках, або, як у випадку Манасії, відкрите осудження у відступництві. Врешті-решт царство Юди впало, а вцілілих представників династії забрано у вавилонське вигнання. І все ж, незважаючи на ганебну долю, обіцянку віковічної династії не відкликано. У 1Цар. 9:6-9 Соломона попереджено про приреченість Ізраїлю та про неминуче зруйнування Храму, але про династію нічого явно не сказано: її майбутнє залишається невизначеним. Хоча династія зазнала невдачі, є відчуття глибокої вірности їй і тому, що за нею стоїть. Значущим є і те, що в Новому Заповіті, у родоводі на початку Євангелія від Матвія, до Ісусових предків зараховано саме цих царственних невдах. І Книги Царів, і Євангеліє від Матвія в різні способи підтверджують, що навіть тим, хто не зберіг вірности Богові, Бог усе одно залишався вірним.
Єрусалимський Храм
Вірність Богові посідає в Книгах Царів центральне місце, а поклоніння в єрусалимському Храмі виступає її автентичним виявом. На перший погляд такий наголос на Храмі може видатися фундаменталістичною вузькозорістю, проте пильне прочитання відкриває складнішу та витонченішу картину. Девтерономісти потребували дати собі раду зі стандартним атрибутом тогочасного суспільства Близького Сходу: царським храмом, який був посвячений богові відповідного народу і перебував під опікою відповідного володаря. Вони намагалися визволити святиню з-під царської влади, проголошуючи її місцем поклоніння, яке схвалив Бог, а не цар (1Цар. 9:3). Девтерономісти поклали на Давидову династію обов’язок охороняти поклоніння в Храмі, а не формувати його політику; вони ж засуджували представників династії за терпимість до поклоніння в альтернативних місцях культу («на пагірках») або за запровадження альтернативних форм поклоніння. Особливо вражає в цьому контексті засудження Манасії в 2Цар. 21:3-7. Згідно з авторами Книг Царів, найвищі небеса не можуть вмістити Бога (1Цар. 8:27), але до Нього можна увізвати безпосередньо, промовивши Боже ім’я в Храмі (8:29). У цей спосіб збережено суверенну свободу й трансцендентність Бога і водночас запевнено Його іманентну присутність для всіх, хто призиває Боже ім’я. Навіть тих, хто не має змоги помолитися в Храмі через голод, війну чи вигнання, буде вислухано, якщо вони молитимуться в напрямі Храму (1Цар. 8:37-50). Це старанно нюансоване богослов’я має свої обмеження. Його ідея централізованого поклоніння може бути могутнім символом єдности: єдиний народ поклоняється єдиному Богові в єдиній святині. Та водночас виняткове становище Храму здатне творити напруженість і суперництво. Це проявилося за правління Єровоама, коли відкололося Північне царство (1Цар. 12:25-32). Це знову ж таки знайшло вияв у протиборчих претензіях самарян і юдеїв у період після вигнання та в новозавітні часи (пор. Ів. 4:20). Наука Ісуса про поклоніння «в дусі та в правді» (4:24) увиразнює прозріння, присутнє вже в Першій та Другій Книгах Царів: трансцендентний Бог присутній для всіх, хто проголошує Боже ім’я, але перевищує царів, скасовуючи будь-яку привілейованість того чи іншого місця поклоніння.
