Біблійний і богословський контексти

Твердження, що Першій та Другій Книгам царів надали їхньої визначеної форми і зробили їх невіддільною частиною девтерономістичної історії кола, пов’язані з девтерономістичною реформою, є загальноприйнятим у біблійній екзегезі. Думки різняться щодо того, чи більшу частину цієї праці здійснено за правління Йосії, а під час періоду вигнання й після нього 1-2Цар. лише відредаговано, чи книги є цілковито продуктом періоду вигнання. У будь-якому випадку варто пам’ятати, що в тому вигляді, в якому ми нині маємо їх, книги було створено в юдейському контексті, хоча й нащадки тих біженців, які рятувалися в Юді, могли докласти руку до їх формування.

Девтерономісти взялися до грандіозного завдання: на тлі обітниці неперервности Давидової династії пояснити падіння об’єднаного царства, появу Північного царства з його власними династіями і те, що воно проіснувало два століття. На цьому ж тлі треба було пояснити і зруйнування єрусалимського Храму – осердя богослов’я, літургії, традиції, в яке було стільки вкладено. Нарешті, утвердження девтерономістами авторитету Книги Второзаконня мало бути узгоджено із авторитетом численних пророків, чиї вислови та оповіді зберігало передання.

Для девтерономістів взірцем для оцінки всіх подальших царів Ізраїлю та Юди був Давид. Беручи до уваги різноманітність поглядів на Давида в 1-2Сам., дуже значущим є те, що девтерономісти виділили його як еталон царя, а проте не вилучили з Книг Самуїла свідчень на користь супротивного погляду. Уважне прочитання відповідних текстів у 1-2Цар. вказує, що, попри моральні проступки Давида, девтерономісти вбачали в ньому царя, який зберіг вірність Богу, поклонінню в Єрусалимі та авторитетові пророчого слова. Саме в нагороду за цю вірність Бог пообіцяв Давидові тривку династію. Єдині царі, яких без жодних застережень порівняно з Давидом, – це Єзекія (2Цар. 18:3) і Йосія (2Цар. 22:2). Їх обох зображено вірними Богові, поклонінню в Єрусалимі й пророчому слову, а от інших царів Юди й Ізраїлю – такими, що не зуміли виявити такої вірности. Саме це, з погляду девтерономістів, було ключовим чинником падіння обох царств.

Однак не все так просто із цією девтерономістичною точкою зору. Незважаючи на загалом негативну оцінку монархії, дану Давидові обіцянку тривкої династії явно не відкликано (але зважмо на застереження в 1Цар. 9:6-9) й оповідь завершується тим, що вигнаного царя Юди Єгояхіна випускають із в’язниці й наділяють почестями у Вавилоні, хоч він і далі залишається на вигнанні (2Цар. 25:27-30). До того ж, відповідальність за падіння Ізраїлю та Юди покладено не лише на царів: є низка текстів, в яких у катастрофі звинувачено народ.

Резонно припустити, що розкол об’єднаного царства та поява держав-суперниць – Ізраїлю та Юди – мали б спричинити напружені суперечки та рефлексії. Ймовірно, що важливіші елементи цих суперечок збереглися в наявному тексті. Згідно з 1Цар. 12, відділення Півночі спричинила політика Соломона щодо громадських робіт та податків, а також погроза його сина Рехав’ама ще більше посилити цей тягар. Натомість для девтерономістів ключовим чинником розколу царства були Соломонові стосунки з чужинськими богами. Для того, щоб укріпити це бачення, перероблено пророцтво Ахійї з Шіло: розкол царства подано як божественну відплату за Соломонове відступництво. Те, що Давидова династія вціліла в Юді, розглядалося як вияв Божого милосердя заради Давида, що йому за його вірність обіцяно віковічну династію.

Поширена думка, що короткий вірш у 1Цар. 8:12-13, який становить частину Соломонового посвячення Храму, є давнім текстом. Він передає непохитну впевненість Ізраїлю, що Храм завжди буде оселею божества. Натомість девтерономісти пізніше наполягали, що Бога не може вмістити жодна будівля, тож Він зволив оселити в Храмі Своє ім’я (1Цар. 8:27-29). Коли народ взиватиме це ім’я, Бог у небесах почує і відповість на його молитву. Врешті-решт гріхи царя та народу спонукали Бога відкинути Храм як оселю Свого імени (2Цар. 23:26-27).

Девтерономістичне богослов’я імені не применшило значущости Храму. Його спорудження та посвяту подано як кульмінацію Соломонового правління; вони ж таки служать антуражем, в якому виголошено молитву, що поєднує ключові аспекти цього богослов’я (1Цар. 8:14-16). Відтоді вірність поклонінню в єрусалимському Храмі стає центральним критерієм оцінки царів та народу. Девтерономісти намагалися подати таке розуміння Божого стосунку до Храму, яке питомо відповідало б досвіду народу. «І будуть там Мої очі та серце Моє по всі дні» (1Цар. 9:3).

Девтерономісти у своєму богослов’ї намагалися дати раду досвіду Ізраїлю під монархічним правлінням. Писемні свідчення, які вони залишили, досить переконливо вказують на те, що їхнє починання було не просто інтелектуальною вправою. Вони обстоювали девтерономістичне богослов’я, а Книга Второзаконня сповнена не лише раціональних аргументів, а й пристрасних закликів та напоумлень. Всотавши величну ізраїльтянську традицію оповідування, девтерономісти вміли вправно переробляти давніший матеріял, щоб він звучав з новою силою, або ж творити новий, черпаючи зі скарбниці Ізраїлевих передань. Читач 1-2Цар. відчує руку девтерономістів у всіх цих ділянках: у нюансах оповіді, у промові царя (як-от Соломон) або пророка (як-от Ахійя), в оцінках і поясненнях, розставлених у стратегічно важливих пунктах наративу, у спроможності сконцентрувати надзвичайно складні питання віри Ізраїлю в простому й потужному ісповідуванні.

Вплив на християнську спільноту

Як ми вже зауважували в коментарі на 1-2Сам., кожне покоління формується під впливом свого місця й свого часу; отож і в розумінні біблійних текстів між поколіннями може бути великий різнобій. У сімнадцятому столітті в англомовному світі точилися палкі дебати стосовно божественного права самодержців за участю таких видатних мислителів, як Томас Гоббс і Джон Локк; натомість у сучасних демократичних суспільствах така дискусія ледве чи була б цікавою для більшости публіки – а ще менш цікавим було б, як у тій дискусії використовують Писання. Це, однак, не означає, що зображення монархії в 1-2Цар. малозначуще для теперішніх читачів: у цих книгах багато поживи для роздумів для кожного, кому небайдужі питання лідерства і правильного урядування. Щоб запросити або й спровокувати читача до таких роздумів, далі торкнемося кількох ключових ділянок.

Попередній запис

Історичні, соціяльні та інтелектуальні ситуації

Царство Ізраїлю вийшло на близькосхідну політичну сцену порівняно пізно; його оточували вже усталені монархії. Нахабний новачок дав про себе знати, ... Читати далі

Наступний запис

Монархія

Навіть при побіжному прочитанні 1-2Цар. вражає критична оцінка в цих книгах дій царів – як у Північному, так і в ... Читати далі