Єрусалим і новий Єрусалим

Взяття Давидом Єрусалиму широко визнано як блискучий політичний хід. В Ізраїлі існувала не до кінця зрозуміла для нас напруженість між Північчю і Півднем. Єрусалим, що лежав у зоні прикордоння між Веніяміном і Юдою, був нейтральним містом. Після взяття він став Давидовим містом (2Сам. 6:10,12), і, завдяки своїй нейтральності, столицею Давидового царства. Прибуття до Єрусалиму Ковчега (2Сам. 6) часто подають як Давидів козир. У біблійному тексті цю подію представлено цілковито керованою Богом. Боже «червоне світло» – це символічно значуща смерть Уззи і трояка Давидова реакція на неї (в. 7-10); Боже «зелене світло» – це благословення, уділене завдяки Ковчегу (в. 11-12). Від часу перебування в Шіло Ковчег Заповіту не виходив в Ізраїлі на передній план, тож поява його в Єрусалимі – знак Божого благословення та милости.

Будівництво храму задумав Давид, а Бог пообіцяв йому, що храм збудує його спадкоємець (2Сам. 7:13). Прекрасна відповідь Бога на Соломонову молитву у вишуканій формі передає, яке значення мав для Ізраїлю єрусалимський Храм: «Я освятив той храм, що ти збудував, щоб покласти Ім’я Моє там аж навіки» (1Цар. 9:3). Храм стає символом союзу між Богом і Ізраїлем: «І будуть там Мої очі та серце Моє по всі дні».

Недивно, що саме єрусалимський Храм став вогнищем надії Ізраїлю після катастрофи вигнання. Єзекіїль втілює надію на краще майбутнє Ізраїлю у видінні архітектурного плану нового храму та його околиць (Єз. 40-48). Коли в останній книзі Нового Заповіту Іван бачить, як новий Єрусалим «сходив із неба від Бога» (Об. 21:2), це символізує майбутню єдність юдеїв і християн. Новий Єрусалим має велику і високу стіну з дванадцятьма брамами, а на брамах написано імена дванадцяти колін синів Ізраїлю (в. 12). Отож вхід до «міста святого, нового Єрусалиму» – крізь брами Ізраїлевих колін. Стіна має дванадцять підвалин, на яких – імена дванадцяти апостолів (в. 14). Отож «місто святе, Новий Єрусалим» збудований на апостолах. Давидів Єрусалим об’єднав розділений Ізраїль. «Місто нове, новий Єрусалим» в есхатологічному майбутньому має об’єднати розділених Ізраїлю і християнську Церкву. Якщо розглядати девтерономістичне наполягання на поклонінні в Єрусалимі саме в такому світлі, воно виявляється могутнім символом єдности.

Давидів союз і Божа вірність

У 2Сам. 7 Бог обіцяє, що не Давид будуватиме дім для Бога, а Бог збудує дім або ж династію для Давида (в. 11-12). Навіть більше: Давидів нащадок збудує Божий храм, а Бог утвердить його династію (в. 13). Ця обіцянка безумовна: «Коли він скривить дорогу своюмилість Моя не відхилиться від нього» (в. 14-15).

Це – одне із величних висловлень Божої вірности Ізраїлеві. Воно дає змогу осягнути діяльність богословів Ізраїлю. Те, що Божий пророк Натан обіцяє тут Давидові, Божий пророк Ахійя пізніше запропонує Єровоамові – але під суворою умовою (1Цар. 11:37-38). У Першій та Другій книгах Царів девтерономісти раз у раз додають до початково безумовної Божої обітниці умову вірности та послуху; проте вони ніколи не заперечують Божої обітниці вірности Давидовій династії в Єрусалимі. У певний момент девтерономісти, здавалося б, встановлюють для цієї обітниці межу, але й тоді роблять це непрямо: за відступництво погрожують, що храм перетвориться в руїну (1Цар. 9:8). Хоча тексти богословів зосереджуються на наслідках людської немочі, все ж сила обітниці долає ці застереження і вказує на майбутнє – катастрофу 587 року.

У текстах мовиться, що Давидові обіцяно nêr або nîr («світоч» або «владицтво») в Єрусалимі (пор. 2Сам. 21:17; 1Цар. 11:36; 15:4; 2Цар. 8:19; 2Хр. 21:7; Пс. 132:17). Походження цієї обіцянки неясне, проте й вона свідчить про впевненість у Божій вірності Ізраїлеві, символом якої виступає Давид та його династія.

Це висловлення Божої безумовної вірности є ще промовистішим, якщо згадати, що її було опосередковано поставлено під сумнів полоном Ковчега (1Сам. 4-6): повернеться Бог до Ізраїлю чи замешкає деінде? Божу вірність Ізраїлеві поставлено під сумнів – і з драматичним ефектом підтверджено її непорушність – ще у двох класичних зразках богословського оповідування: у Вих. 32:7-14 і Чис. 14:10-25. Коли оповідь унаочнює розрив стосунків із Богом, їх збереження ще яскравіше показує безумовність союзу.

Конфлікт авторитетів: цар і пророк

Постать пророка в Першій та Другій Книгах Самуїла служить камертоном для всього жанру пророчих писань: тут протиставлено царя і народ, тут звучить заклик до справедливости в міжлюдських та суспільних стосунках, тут утверджено Божу волю як вершинну цінність для Ізраїлю, а пророка – як Божого речника, що присмиряє царів. Знову ж таки, з огляду на складність тексту годі й думати про якесь спрощене трактування. Більшість пророчих текстів у Першій та Другій Книгах Самуїла містять вказівки на те, що їх було переписано. Таке переписування могло увиразнити і наголосити те, що вже було в первісному тексті, або ж додати те, чого там не було, розширюючи, у світлі пізніших подій, засяг претензій пророків. Протиборство пророчих голосів не таке очевидне в Книгах Самуїла та Царів, як у книгах пророків. Хай там як, коли йдеться про події нашої сучасности, до будь-якого надміру спрощеного покликання на пророчий авторитет варто ставитися обережно.

Текст як основа для оповідування

Нарешті, у Книгах Самуїла та Царів багато текстів нагадують про ще один аспект, який треба взяти до уваги в наших рефлексіях з позиції сучасного читача. Ми живемо в постгутенберґівську добу масових тиражів друкованої книги, тож нам треба щосили напружити уяву, щоб бодай у загальних рисах унаочнити собі світ, де тексти записували із зовсім іншою метою, ніж поширення серед широкого читацького загалу. Ймовірно, доречнішим буде вважати, що біблійні історії записували не для того, щоб читати, а щоб слухати або розповідати їх – хоч як це може дисонувати із тим, до чого ми звикли. Цілком можливо, що, попри літературну цінність цих історії як сконденсованих текстів, вони служили основою для розширеної подачі – чи то виступу оповідача, чи то промови богослова, чи то роздумів придворного про мистецтво ведення державних справ.

Служачи основою для артистичного виконання, текст може фіксувати різні варіянти способів оповідати історію, різні варіянти тлумачення того чи іншого досвіду, різні варіянти традиції тощо. Від користувача тексту очікувалося, що він зуміє зробити належний вибір. Нас, вихованих у добу друкованого тексту, такий підхід, мабуть, неабияк спантеличив би; проте для людей давнього Ізраїлю, які не знали друку, у цьому не було нічого дивного.

Попередній запис

Перехід до монархії

Коли йдеться про теорію урядування, Книги Самуїла та Царів не допускають жодних спрощень. Деякі тексти змальовують перехід до монархії як ... Читати далі

Наступний запис

Вступне слово до Другого прочитання

Заохочення читати Працюючи з будь-яким біблійним коментарем, завжди наражаємося на ризик читати коментар, а не Біблію; і що цікавіший та ... Читати далі