Вплив на християнську спільноту

Оглядаючись на здобутки наших попередників – християнських мислителів, мусимо бути водночас справедливими і чесними. Чесно буде визнати, наскільки пильно і проникливо великі уми минулого вчитувалися в Писання. Справедливо буде визнати, що наше прочитання Писань зазвичай дуже відрізняється від їхнього.

Європейських мислителів та вчених кількох останніх століть зазвичай хвалять за історичну чутливість. Ота історична чутливість стосується не тільки і не стільки реконструкції історії. Передусім це чутливість до того, як кожне покоління формується своїм місцем та часом, а отже, між різними поколіннями можуть існувати глибокі відмінності. З нашого боку було б несправедливо приміряти наше історично чутливе розуміння Святого Письма до набагато давніших поколінь. Витончені уми від самого початку читали Писання уважно, осмислено і проникливо; але вони читали його інакше, ніж ми.

Наприклад, наприкінці першого століття Климент Римський обширно і схвально відгукується про слова одного з друзів Йова: «Він стояв, але я не пізнав його вигляду, образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я: Хіба праведніша людина за Бога, хіба чоловік за свойого Творця є чистіший?» (Йов. 4:16-18; 15:14; 4:19-5:5; 1Клим. 39). Климент не називає імені Еліфаза, з чиїх промов взято уривок; цитату впроваджено просто словами: «Адже написано». Не згадує Климент і про те, що наприкінці Книги Йова Бог, звертаючись до Еліфаза, різко докоряє Іововим друзям: «Бо ви не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов» (Іов 42:7,8). Схвальний відгук про слова, за які докоряє Бог, викликає в нас подив; та для Климента, мабуть, у цьому не було нічого дивного. Святе Письмо – це слово Боже, яке служить Божим ділам. Одкровення, яке одержав Еліфаз, було істинним і помічним, дарма, що він скористався ним у хибний та шкідливий спосіб, осуджуючи Йова.

Рання Церква не мала друкованої Біблії. Рукописи були дорогими, їх берегли, як скарб, вони не були широко доступними. Климент знав Книгу Йова, але дуже малоймовірно, що він перевіряв цитату за текстом, як це зробили б ми. Цитати зі Святого Письма, впроваджені зворотами штибу: «Десь хтось засвідчив» або: «Десь сказано» (пор. Євр. 2:6; 1Клим. 15) нагадують нам про ці реалії.

Климент – лише один із прикладів, мабуть, з-поміж найранніших. Інший приклад – з-поміж найвеличніших – Августин. Пітер Браун зауважив: «Для Августина та його авдиторії Біблія – це дослівно Боже «слово». Вони розглядали її як єдину звістку, єдине вишукано закодоване послання, а не як до краю різнорідне зібрання окремих книг. А насамперед, Біблія була для них звісткою, котра за своєю суттю настільки перевищувала спроможності людських умів, що для того, аби хоч якогось удоступнити «слово» для наших чуттів, його довелося передавати за допомогою хитросплетіння «знаків»» (Augustine of Hippo. London: Faber & Faber, 1967, c. 252).

Нині ми, навчені самою Біблією, не розглядаємо її в такий спосіб. Ми добачаємо в ній розмаїття документів, розмаїття авторів, розмаїття життєвих досвідів, розмаїття богословських учень, а насамперед добачаємо Бога, Який спілкується з нами не через «хитросплетіння» кодів, а через яскраво виражені людські особистості. Августин не заперечував би проти участи людей: «Усе цілком могло б бути вчинено і через ангела, але принизливим було б становище людства, якби виявилося, що Своє слово людям Бог не воліє уділяти через людей» (De doct. christ. Proem. 6; Brown, там само, c. 270-271). Питання – в альтернативі між одностайністю і розмаїттям, між закодованістю і ясністю.

Розмаїття поглядів, зафіксоване в тексті Біблії, а також ті процеси, які можна помітити в його розвитку, схиляють до думки, що важлива роль цього тексту – служити взірцем діялогу, який люди мають вести з Богом, щоб пізнати Божу волю. Цей взірець – не дане з висот божественне одкровення; він радше відображає щось набагато ближче до нашого сучасного досвіду. Біблія доносить нам Боже одкровення не лише через історичні події, не лише через вміщене в текстах вчення. Вона передає в різних контекстах різні погляди осіб та інституцій. Чимало біблійних текстів містять роздуми про досвід життя і про те, як відшукати в ньому Бога. Не всі вони грають ту саму партію. Характерною рисою біблійних текстів є неможливість звести це розмаїття до якогось одного погляду. Загалом не переважає жодна віросповідна позиція; не переважає і жодний взірець для вироблення такої позиції. Тоді, як і нині, виховання віри і її проголошення були справою делікатности та розсудливости. Боже слово заохочує нас роздумувати над його текстами, заглиблюватися в присутні в ньому рефлексії, приймати виклик, який полягає в тому, щоб зуміти добачити Божу присутність і дію в нашому сучасному житті. Одне слово, Святе Письмо – це не нав’язування думки, а заохочення думати. Така вдумлива рефлексія вимагає певного усвідомлення контексту, в якому створено біблійні тексти, і того, яку точку зору вони висловлюють.

Вибіркове використання Святого Письма дуже поширене й нині. Усі ми знаємо, що навіть диявол може цитувати Писання на свою користь (пор. Мт. 4:6; Лк. 4:10); з цього огляду мало хто з нас в якийсь момент не поводився, як диявол. Очевидно, що ми не вважаємо істинним усе, що можна зацитувати зі Святого Письма; натомість цитуємо з нього те, що, на нашу думку, істинне.

На цьому тлі корисно дослідити деякі пункти, в яких передання Першої та Другої книг Самуїла мали і, ймовірно, надалі матимуть вплив на Церкву. Буває, що християнська спільнота інтуїтивно відчуває важливість деяких уривків чи аспектів Писання, а сучасні дослідники із захватом підтверджують цю інтуїцію.

Пісня Анни і Маріїне «Величає душа моя Господа»

Один із таких випадків – прочитання пісні Анни в тому світлі, яке вона проливає на віру в Христа і на пісню Марії «Величає душа моя Господа». Своїм коментарем ми наполягаємо, що безплідність Анни і народження її сина Самуїла виступає в тексті як могутнє передвістя прийдешніх змін у суспільній структурі Ізраїлю. Це додає глибини та інтенсивности й нашому розумінню пісні «Величає душа моя Господа» як християнського передвістя вікопомних змін.

Ковчег заповіту

Подібно ж у Лоретській літанії Марію названо «Ковчегом Завіту» («Arсa Foederis»). В основі цього найменування – те, що Марія носила у своїй утробі Слово Боже – Ісуса, так само, як у ковчегу заповіту носили таблиці з Божими словами – десятьма заповідями. Своїм коментарем ми наполягаємо, що багата на символи оповідь про ковчег заповіту дає нам розуміння Божого задуму для Ізраїлю. Надавши належної ваги оповіді про ковчег заповіту, ще краще побачимо, яким відповідним символом він є для Божого втілення через Богородицю Марію, для звіщення Божого задуму щодо всього людства.

Попередній запис

Обережність

На перший погляд може прозвучати дивно, але до цих текстів із книг Самуїла та Царів треба ставитися з обережністю. Так, ... Читати далі

Наступний запис

Перехід до монархії

Коли йдеться про теорію урядування, Книги Самуїла та Царів не допускають жодних спрощень. Деякі тексти змальовують перехід до монархії як ... Читати далі