Розділ 1

1:1-5 – Родина Елімелеха та Ноомі

Перший вірш Книги Рути в загальних рисах повідомляє нам про період, коли жила сім’я Елімелеха і коли розгорталася її життєва доля. То були домонархічні часи, коли Ізраїлем правили судді. Згідно з тим, як їх представляє Книга Суддів, це були не більш ніж глави родів та племен. Життя протікало не так у руслі закону, як у руслі практичного відчуття спільноти і взаємної довіри.

Родина Елімелеха покидає батьківщину через економічні труднощі. Тяжким лихом, що спонукало людей полишати рідні місця, був голод (Бут. 12:10; 26:1). Родина вирішує вирушити до Моав-краю, багатшого на природні ресурси за Юдею. Бачимо, як Елімелех з родиною вирушають у дорогу з вірою, що їх приймуть там, де вони шукають притулку.

Стих 3 зненацька сповіщає про смерть Елімелеха, глави і справжньої опори родини переселенців. Ноомі залишається з синами Махлоном та Кілйоном. Вони для неї – єдине джерело розради, певности та надії на чужині. Обидва сини беруть собі за жінок моавитянок: Орпу і Руту (ст. 4). Інші біблійні мужі, як от Йосип чи Мойсей, теж одружувалися з іноземками (Бут. 41:45; Вих. 2:21; 2Сам. 3:3; 1Цар. 11:1-8). Відчуття спільноти, закладене в людині від природи, не знає кордонів. Це – трансцендентна сила, у природі якої – гуртувати в єдину спільноту людство.

Звісно, на ті шлюби покладатимуть надії, що вони примножать силу родини та радість у ній, але доля розпорядилася інакше. Махлон і Кілйон помирають. Вірш 5 наочно змальовує відчуття цілковитої самотности та обділености, що заполонили Ноомі. Про неї мовиться як про «жінку», що яскраво увиразнює її мізерність та цілковиту безпомічність. У цій безнадії вона практично не має на кого опертися, хоча поруч із нею її дві невістки. Не те, що на них варто махнути рукою, але саме сини є «стрілами в сагайдаку родини» (пор. Пс. 127:3-5) – і саме їх позбавлені ті троє жінок.

Удівство – вочевидь, дуже гіркий досвід. Подекуди у світі до самотности, обділености, втрати, що їх переживає вдова, додаються ще й пов’язані з удівством обряди, які разять душу і через які вона має пройти. До вдови ставляться так, немовби вона – смертоносна сила, від якої треба очистити спільноту. Натомість Святе Письмо вимагає робити становище вдови якомога легшим та стерпнішим (див., наприклад, Втор. 24:17-21), а Христос подає блискучий взірець у Лк. 7:11-15.

1:6-22 – Ноомі повертається до Віфлеєму

До Ноомі доходить звістка, що голод в Юдеї минув. Бог «відвідав» народ і подарував йому добробут (пор. Пс. 85:1). Божі «відвідини» можуть бути нищівними, а можуть бути сприятливими. Вони нищівні, коли Божу доброту не приймають із належною повагою та вдячністю (Вих. 20:5; Ам. 3:2). Тут, однак, як і в Бут. 50:24; Вих. 4:31; 1Сам. 2:21; Єр. 29:10, «відвідини» несуть із собою милосердно даровані Божу доброту та прихильність. Можна сказати, що Ноомі вирушає назад додому з певністю та надією, хоча над нею все ще нависає хмара недолі.

Обидві невістки Ноомі вирішують разом із нею йти в Юдейську землю. У світлі ст. 8 можемо сказати, що це рішення молодих удовиць не було зумовлене непевним становищем у рідному краю та домі (пор. Бут. 38:11; Лев. 22:13; Суд. 4:17-22). Можна стверджувати, що їхнє рішення покинути батьківщину і почати новий шлях у житті разом зі свекрухою було вмотивоване їхнім життям із нею в Моаві. Дещо з цього життя бачимо у в. 8-13. Молоді вдовиці без нарікань присвячують свої життя свекрусі та її померлим родичам, виявляючи те, що у євреїв називається hesed. Це слово означає такий дух цінування когось, що для тієї людини робиш більше, ніж звичайно прийнято, і робиш це з любов’ю, співчуттям, відданістю; робиш за всяку ціну.

Ноомі покликається на Бога, щоб показати невісткам божественного відповідника того духу, який вони виявили щодо неї та померлих. Цей уривок засвідчує, що hesed – і людський, і Божий – є універсальним. У тому, як Рута і Орпа діяли в цьому дусі в Моав-краю, можна вбачати яскравий вияв переконання, що людське життя сповнене ним скрізь і всюди. Божа воля в тому, щоб люди жили в спільноті; якщо люди виконують цю волю, Бог творить здорове спільнотне життя і дарує такий його стан, в якому народжується взаємодовіра та вірність, в якому воно промениться невимушеністю.

Ноомі прагне для своїх невісток лише найкращого. Вона молить Бога, щоб дарував кожній із них «пристановище» в домі її чоловіка. Під «пристановищем» (menuhah) тут мається на увазі життя в непорушному щасті, безпеці та вдоволеності в новому шлюбі. У в. 13 не варто вбачати ремствування чи звинувачення. Ноомі не противиться своїй долі: тут радше зображено її глибоку турботу про добробут своїх невісток. Вона визнає – хоч і дуже перебільшено – свою неспроможність забезпечувати їх. Вона, однак, не нарікає за це на Бога. Молитва Ноомі у в. 8-9 не дозволяє інтерпретувати її слова у в. 13 та 20-21 як звинувачення. Пояснювати події свого життя Божим урядженням Ноомі спонукає її усвідомлення Бога, адже тільки так вона може приписати Богові повний суверенітет і одержати тривке умиротворення. Вірші 11-13 та 20-21 становлять, можна сказати, класичний вираз людськости Ноомі, її відданости Богові та Божому ставленню до людей.

Орпа слухається поради свекрухи і повертається додому (в. 14). Її повернення не подано так, наче її любов до свекрухи недостатня. Ноомі прекрасно знає, що вона дорога обом братовим (в. 8). Орпа повертається саме з послуху свекрусі, з любові до неї і з її благословення. Їй не закинуто жодної провини: Орпа – достойна жінка. Рута, однак, тримається Ноомі. Вона відчуває таку близькість до свекрухи, що залишається з нею. Виняткова відданість Рути свекрусі (в. 16-17) – красномовне свідчення, якою могутньою буває вірність у спільноті. Вона спричиняє добровільну зміну ідентичности і неприсилуване підкорення новій орієнтації. Вона породжує відданість, яка кидає виклик страху перед невідомим і охоче приймає остаточні наслідки. Рута скріплює своє проголошення повної відданости свекрусі урочистою присягою в ім’я Нооміного Бога. Це – обітниця, якою в Ізраїлі не легковажили (1Сам. 20:13; 14:44; 2Сам. 3:9; 1Цар. 2:23). Ноомі приголомшена; вона дає Руті згоду шанобливою мовчанкою.

Ноомі прибуває з Рутою до Віфлеєму. Місцеве жіноцтво збуджене її поверненням, але Ноомі вважає, що тішитися нічим. Їй гірко, бо повернулася вона з порожніми руками. Вона заслуговує імені «Мара», адже саме воно пасує до її становища. Зміна імени внаслідок зміни становища не була чимось незвичайним в Ізраїлі (Бут. 41:45; 2Цар. 23:34; 24:17; Дан. 1:7). Ноомі приписує свою недолю Богові, але її слова опираються на переконання, що це Бог чинить добро і допускає зло (Іс. 45:7). Це слова згоди з Божим провидінням. Підтвердженням цьому – позитивна нота, якою закінчується глава: «І прийшли вони до Віфлеєму на початку жнив ячменю», що нагадує про в. 6.

Попередній запис

Перше прочитання

Згідно з Талмудом Книга Рути йшла першою в третій частині єврейської Біблії, «Писаннях»; однак новіша юдейська традиція ставить її поруч ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 2, 3

2:1-23 – Відданість Рути починає приносити плоди Перший вірш гл. 2 немовби задає тло, на якому розгортатимуться події цієї та ... Читати далі