3:1-5:15 – Літургійні ігри, а не військові ігри

Цим трьом главам оповіді притаманні мотиви, пов’язані з богослужбовими практиками. Слово «священики» та вислів «ковчег заповіту» використовуються знову і знову в гл. 3. У гл. 4 бачимо постійне повторення слова «камені», і вперше в книзі є згадка про «Ґілґал», перший важливий релігійний центр Ізраїлю, де камені слугують монументом історичної пам’яті народу. Це також є місцем, де будуть святкувати ритуал обрізання (5:2-9) та Пасха (5:10-12). В обох гл. 3 та 4 ми знаходимо головну взаємодію між «проходженням», «переходом» та «стоянням спокійно». Непорушність і непохитність священиків та Ковчег заповіту забезпечують прохід та перехід Божого народу. Навіть дата, коли Йордан було перейдено, засвідчує літургійний аспект цієї частини (І. Н. 4:19; пор. Вих. 12:3). У главі 5 на трьох рівнях ми знаходимо опис літургійних обрядів, як-от обрізання, Пасха та рукоположення на священство Ісуса Навина.

Усі ці глави, що структурно розташовані до завоювання Єрихона (І. Н. 6) та Аї (І. Н. 8), передають важливу богословську думку: війни – це Божа справа, перемоги належать Господеві, а отже й військові трофеї належать Господеві.

Глави 3 та 4 варто читати як один літературний богословський твір. Обидві глави містять дискурси та наративи, центральною темою яких є перехід Йордану та літургійні дії, пов’язані з цим переходом. У текстах обох частин йдеться про вчинки, які, здається, виходять поза межі контексту (наприклад, 3:12) або передають повторювані дії, що вже мали місце раніше (наприклад, 3:17 = 4:10-11). Дії та літургійні елементи, що тут присутні, складають частину семантичної картини священної війни (Втор. 20:1-20; 23:9-14; 1 Сам. 21:4-6). Це може пояснити причину, чому з’являються «урядники» (ha-shoterim), щоб очолити народ у 3:2-5 (пор. Втор. 20:5).

У розмаїтті дискурсів та вчинків ми спостерігаємо взаємозв’язок між наказом та покорою. Мовець зазвичай є одним із тих, хто наділений повноваженнями виконавчої влади, який віддає наказ, і підлеглі його виконують: Ісус Навин віддає священикам наказ взяти Ковчег і стати перед народом, і священики виконують цей наказ (3:6). Бог віддає наказ Ісусу Навину, і той виконує його (3:8-9; 4:1-4; 4:10; 4:15-17). Ісус віддає наказ людям, і вони виконують його (3:11-17; 4:5-8; 4:17-18). Верховенство Господа домінує в цій взаємодії. Головні накази виходять від Господа. Саме Господь обіцяє і саме Господь робить Ісуса Навина величною постаттю серед усього Ізраїлю (3:7; 4:14).

Господь – це головна дійова особа, що є першопричиною переходу ізраїльтян через Йордан (4:23; 5:1), виселення ворожих народів і захоплення землі (3:11-13). Саме Господь заслуговує на всеохопну любов усіх народів землі та безмірну радість людей (4:24).

У цих двох главах перехід через Йордан зображений як велична літургійна дія, котра драматизує і знову викликає спогади про величний подвиг Виходу. Подібно до того, як Вихід з Єгипту та перехід Червоного Моря супроводжувалися «чудами» (Вих. 3:20; 34:10), те ж саме відбувається й тут (3:5). Господь висушив Йордан, так само, як Червоне Море: «Бо Господь, Бог ваш, висушив воду Йордану перед вами, аж поки ви не перейшли» (І. Н. 4:23).

Так само, як у Книзі Второзаконня 6:20-25, І. Н. 4:6-7,21-24 говорить про зобов’язання сьогоднішнього покоління давати настанови прийдешньому поколінню. Таким чином, знання про присутність Господа та Божі спасительні дії не лише живуть в історичній пам’яті людства, але і наступні покоління у своєму історичному розвитку стають причетними до Божих діянь. Тут, так само як і в Книзі Второзаконня (6:4-9), дім розглядається як locus чогось дуже важливого в житті народу. Якщо у Второзаконні дім – це центр, з якого виходить основоположне вчення біблійної віри (shema’), то в Книзі Ісуса Навина дім стає locus, де відбувається перше богослуження і твориться перший релігійний осередок Обіцяної Землі.

І. Н. 5:1-9 – частина, що розпочинається та закінчується прямим дискурсом: Господь є головною дійовою особою, а Ісус Навин – той, до кого звертається Бог. Постійна присутність слова «обрізання» в його різних формах демонструє, що саме ця дія тут є центральною темою. Тема обрізання в цьому контексті пов’язана з єгипетським рабством, яке вважають «єгипетською ганьбою» (в. 9), а також – із Виходом. Ця частина розповідає нам про покоління, для якого Вихід ще не здійснився остаточно. Згідно з цим текстом «ганьбу» (соціяльна ситуація) усунула не війна, а обряд обрізання, приписаний союзом. Нашу увагу привертає семантичний зв’язок між назвами двох місць, про які тут йдеться: Ha’araloth («обрізання крайньої плоті») та Ґілґал («усування» та «відкидання» ганьби). Воно розглянуто не як ще один акт соціяльної руйнації, а як акт покори Богові. Завершення Виходу означає причетність до союзу з Господом: ці представники нового покоління стають потомками Авраама (спадкоємцями обітниці, даної в Книзі Буття 17) і мають особистий досвід завершеного повного виходу. У зв’язку з цим цікаво поміркувати над використанням слова гої («народ», в. 8). Слово «язичники» (гої) поступово замінюється словом «народ» (‘am), і це є тим подвійним актом, що об’єднує союз та вихід.

Фрагмент І. Н. 5:10-12 сфокусований на дії, яку слід розглядати в літургійному контексті, але цього разу дія полягала в споживанні їжі. Слово «Пасха» з’являється двічі, слово «манна» – двічі, а вислів «їли вони того самого дня з урожаю» – тричі. Книга Вихід, перш ніж добігає кінця, описує подвійну дію споживання їжі – споживання Пасхи та припинення споживання манни. Вихід починається і завершується святкуванням Пасхи; блукання пустелею починається та завершується споживанням манни. Завершення дії – це також і початок: люди починають їсти з урожаю землі Ханаанської. Таким чином, життя в Обіцяній Землі починається з поєднання пастирської та сільськогосподарської реальности ізраїльського життя. Така літургійна дія, як споживання Пасхи та першоплодів, також означає дію в союзі (з Господом).

Ще раз наголошуємо, що фрагмент І. Н. 5:13-15 показує культову дію, що поєднує богослуження та покликання, як у випадку Ісаї. Так само, як і Мойсей, перед тим як цілковито присвятити себе своїй місії, Ісус Навин опиняється у святій присутності Господа і отримує покликання від Бога. Прямий дискурс у 5:15 продовжується майже безперервно в 6:2-5. Порівнюючи ці два тексти, ми усвідомлюємо, що покликання Ісуса Навина має чіткі паралелі з покликанням Мойсея (Вих. 3:1-15): так само, як Мойсей, Ісус Навин «бачив» (в. 13); Ісус Навин розмовляв і ставив питання (вв. 13,14); Ісус Навин, огорнутий аурою богослуження і святости (в. 14); чітко усвідомив визначення своєї місії (6:2-5).

Попередній запис

2:1-24 – Приклад Рахав

І. Н. 2-12 – Боротьба за землю У гл. 2-8 ми вперше натрапляємо на розгорнуті повідомлення про завоювання різних міст; ... Читати далі

Наступний запис

6:1-27 – Підкорення, велике богослуження

Цей фрагмент – важливий урок для розуміння того, що перемога над Єрихоном через богослужбові дії цілком відповідає божественному методу виконання ... Читати далі