Історичний твір як богословське послання

Автори, які на вигнанні надали остаточної форми девтерономістичній історії, могли оглядатися на час, коли Ізраїль здобув державність, функціонував як держава і занепав як держава, лише як жертви сповнені гніву. Їхній твір був «гнівним поглядом на державу» (Норберт Лофінк). Проте їм розходиться не про людський гнів, а про гнів Божий, який Ізраїль на себе накликав. У такий спосіб вони намагалися розкрити таємницю вищезгаданого гніву Божого, який оточував їх звідусіль. «Для чого Господь зробив так цьому Краєві? Що то за горіння цього великого гніву?» (Втор. 29:23). Ось основне питання, яке тривожило цих істориків. Як відповідь вказано на відхід Ізраїля до інших богів і на гріх ізраїльських царів, які звели народ зі шляху і заохочували до чужих культів. Цією ідеєю просякнута редакція усього комплексу книг. Її найчіткіше вираження міститься у двох фразах, вжитих у «девтерономістичному історичному творі», щоб розповісти про гнів Божий: «формула гніву» («гнів YHWH спалахнув проти…» або «YHWH розгнівався») та «формула зневаги» (окрема особа чи весь народ Ізраїля «зневажали YHWH»), Про гнів Божий йдеться у всіх книгах цього історичного твору, але особливо часто – у Книзі Второзаконня та книгах Царів; гнів провіщено на початку, а наприкінці вже описано його сповнення. Формула гніву зазвичай міститься в кульмінаційних точках у типових описах віровідступництва Ізраїля від YHWH (наприклад, у Суд. 10:6-7). Це означає, що союз було порушено (напр., Втор. 29:23-25; І. Н. 23:16; Суд. 2:20; 2 Цар. 17:15-18), і завжди є нагадування про те, що Бог судитиме та каратиме. Формула зневаги не обов’язково асоціюється із карою Божою. Типовим контекстом для цього є вирок цареві (як-от у 1 Цар. 16:26; 22:53; 2 Цар. 21:6). Ця тематика гніву підтримує інтерпретацію історичного твору: вона є виправданням Бога за знищення Ізраїля.

Все, що було обіцяно про гнів Божий, здійснилося. Чи отже той гнівний погляд на історію, яка вийшла на зле – погляд, що оцінює цілісну картину «ранніх пророків» з огляду на кінець тієї історії, – є справді достовірним і остаточним словом? Цей «девтерономістичний історичний твір» спланований так, що Мойсей та Самуїл у ньому є справжніми тлумачами історії. Самуїл (у 1 Сам. 8 та 12; пор. із законом для царів у Втор. 17:14-20) від самого початку інтерпретує заснування держави як дорогу до катастрофи, хоча навіть і ця суспільна форма була б можливою для Ізраїля, якби він дотримувався Тори. Отже, єдиним пророцтвом на майбутнє, що виходить за межі 2 Цар. і ще не є виконаним, є пророцтво Мойсея на початку цього твору, у Книзі Второзаконня 4 та 30 (і в пісні Мойсея у Втор. 32). Ці тексти належать до останніх переробок і наводять слова Мойсея, в яких той від імени Бога розкриває майбутнє Ізраїля. Тому вони мають високий ступінь авторитету. Тут йдеться не тільки про віровідступництво від YHWH і вигнання, але також про навернення Ізраїля, його повернення на батьківщину і обрізання Богом сердець, так що він зможе відтоді дотримуватися заповіді любови і всього суспільного укладу, окресленого в Книзі Второзаконня (Втор. 30:1-10). Із такою незрівнянно мудрою та справедливою («второзаконною») Торою народ Ізраїля може стати спільнотою Бога навіть без царя чи держави. Йому навіть не потрібен буде Храм, оскільки через Тору YHWH перебуває достатньо близько до народу Ізраїля, щоби надати йому допомогу, коли б і де б той не звернувся до свого Бога (Втор. 4:6-8).

Властиво у світлі таких текстів і треба читати увесь «девтерономістичний історичний твір» з його посланням про гнів Божий. Ще виразніше це видно в нашому каноні, оскільки Книга Второзаконня нині є частиною П’ятикнижжя, а тому має ще вищий канонічний статус.

У цій історії ми не знаходимо прославляння держави. Фактично, цей «девтерономістичний історичний твір» займає критичну позицію щодо «шлюбу» богообраного народу з національною державою та наприкінці цієї праці розробляє утопію богообраного народу як відмінного від інших суспільства (несхожого на суспільства, організовані як політична єдність або як держави). З огляду на це постає запитання, чи маємо оцінювати головні події в християнській та єврейській історії – від теократичної візантійської держави через християнське Середньовіччя до сучасної держави Ізраїль – як квазібогословську сутність? Крім того, як маємо оцінити ініціятиви деяких різновидів «християнського суспільного вчення» та теології визволення у світлі досвіду ізраїльського народу, описаного в цьому «девтерономістичному історичному творі»?

Попередній запис

Історичний твір як джерело історичної інформації

Особливості ізраїльського історичного літописання Щодо форми, то найважливіші складові ізраїльського історичного літописання існували й раніше, у хеттитській історіографії; ба більше, ... Читати далі

Наступний запис

Рамки Книги

Отже, почнемо. Які думки викликає у вас слово Ісус, коли ви чуєте чи бачите це ім'я? Звісно, я маю на ... Читати далі