Особливості ізраїльського історичного літописання
Щодо форми, то найважливіші складові ізраїльського історичного літописання існували й раніше, у хеттитській історіографії; ба більше, ізраїльські історичні книги подібні також до зразків грецької та пізньої вавилонської історіографії. Щодо теології, боги навколишніх народів розкривають себе, як і YHWH, у запланованих і цілеспрямованих акціях; їхніми мотивами є гнів, милість і справедливість. Проте Ізраїль мав історичну богословську систему, що була чужою для стародавнього Близького Сходу; її нормою була природа YHWH, Його вимога виключної відданости та досвід Виходу ізраїльського народу. Ось чому СЗ приписує таку велику та прогресивну низку важливих явищ лише одному й тому ж Богу. Зрештою, незвичним є також те, що в ізраїльських історичних розповідях «народ» зазвичай виступає головним актором в історії, іноді навіть тоді, коли предметом розмови є історія царського дому.
«Ранні пророки» та історія і джерела
Автори «ранніх пророків», як нам відомо, ані не вигадували, ані не описували довільно історію від Ісуса Навина до падіння Єрусалима; вони покладалися на «джерела», копіювали і часто просто об’єднували їх у своїй праці. Звісно, майже всі ті джерела походили з державного періоду. «Девтерономістичний історичний твір» немислимий без держави як форми організації суспільства, яка, у певному розумінні, надавала матеріял для такого типу історичного літописання. Тому «історичний» опис, здійснений за часів «додержавного» Ізраїлю, є в нашому розумінні менш «історичним». Наприклад, ізраїльське «завоювання Обіцяної Землі» не слід уявляти собі, як захоплення місцевости в той спосіб, що описано в Книзі Ісуса Навина. У поствавилонський період тягла історична розповідь знову обривається.
Книга Ісуса Навина містить у собі, серед іншого, деякі етіологічні розповіді та переліки назв місцевостей і їхніх меж; книга ж Суддів об’єднує в собі героїчні саги. Щодо джерел книг Самуїла та Царів, які мають стосунок до держави, але постали не з метою всебічно подати історію, можемо виділити три їх типи:
(1) Документи, необхідні для самоврядування держави; зазвичай вони були доступними в адміністративних архівах. Це були, наприклад, списки найвищих державних службовців (1 Цар. 4:1-6) або вказівки для впровадження нового урядового упорядкування племінних земель при «провінційному устрої», введеному Соломоном (1 Цар. 4:7-19), – які, ймовірно, були призначені для офіційного оприлюднення. Зазвичай були там і аннали чи загальні описи із характерними рисами анналів для повчання наступних поколінь державних службовців і для увічнення безлічі державних та урядових актів: звідси «хроніка (дослівно «опис подій відомих днів», тобто років правління) Соломона» (1 Цар. 11:41); «Хроніки Ізраїлевих царів» (1 Цар. 14:19) і «Хроніки Юдиних царів» (1 Цар. 14:29). Більшість інформації, використаної в книгах Царів, походить, імовірно, саме із цих джерел. Тому книги Царів є для нас важливим історичним джерелом. Так само важливими для становлення державности були тексти, що увіковічували якусь подію, основоположну для держави чи певного її інституту. В Єгипті цій меті слугували «царські новели». Можливо, саме вони і були взірцем для «пророцтва Натана» у 2 Самуїла 7. Інший текст, подібний за призначенням, міг би стати документом, що лежить в основі 2 Царів 22-23 і стосується віднайдення Тори та клятви, принесеної царем та народом на вісімнадцятому році правління Йосії Юдейського (622/21р. до Р. Хр.). Однак опис укладання союзу, відредагований із цього приводу, може належати вже до наступної категорії.
(2) Тексти зі сфери державної пропаганди. Вони мають найвищу літературну якість, і, можливо, є вершиною біблійної розповіді. До них належать «розповідь про Божий ковчег» у 1 Сам. 4:1-7:1 та уривок 2 Сам. 6:2-23, що узаконює перенесення Давидом центру Ізраїля із центральної Палестини до Єрусалима. Також серед них є стародавня розповідь – «історія про сходження Давида на трон» (1 Сам. 16:14-2 Сам. 5:10), – яка описує провину та помилку Саула, невинність Давида та Богом даний йому тріюмф, а також поміщає того, кого «помазав» YHWH, у сакральну сферу безпосереднього контакту з Богом і, наклавши табу на завдання будь-якої шкоди Давидові, поширює таке саме табу й на всю державу, яку той собою надалі символізував. Державі служило також, ймовірно найвишуканіше з літературного огляду, велике оповідання про «історію престолонаслідування» (2 Сам. 9-20; 1 Цар. 1-2) – будучи вірнопідданським щодо царя та призначеним для «внутрішнього обігу» при царському дворі, воно, проте, використовує історію, щоби критикувати Соломона.
(3) Тексти з неполітичного оточення, які, попри їхнє критичне ставлення, все ще вважали державу природним осердям для всього громадського життя. Тут ми знаходимо чималий блок доволі популярних розповідей; часто це саги та легенди, центральною постаттю яких є той чи той пророк (як Самуїл у 1 Сам. 1-3, Ілля та Єлисей у 1 Цар. 17-2 Цар. 8; Ісая в 2 Цар. 19-20).
У центрі уваги джерел, що стали будівельними блоками «девтерономістичного історичного твору», була держава як суспільна форма вирішення проблем. Однак перспектива, з якої твір у своїй остаточній формі трактував державу, була видозмінена її занепадом. Тому «девтерономістична» редакція підпорядкувала наявний матеріял тендеції значно критичнішій до держави аніж раніше.
