Історичний твір як джерело історичної інформації

Особливості ізраїльського історичного літописання

Щодо форми, то найважливіші складові ізраїльського історичного літописання існували й раніше, у хеттитській історіографії; ба більше, ізраїльські історичні книги подібні також до зразків грецької та пізньої вавилонської історіографії. Щодо теології, боги навколишніх народів розкривають себе, як і YHWH, у запланованих і цілеспрямованих акціях; їхніми мотивами є гнів, милість і справедливість. Проте Ізраїль мав історичну богословську систему, що була чужою для стародавнього Близького Сходу; її нормою була природа YHWH, Його вимога виключної відданости та досвід Виходу ізраїльського народу. Ось чому СЗ приписує таку велику та прогресивну низку важливих явищ лише одному й тому ж Богу. Зрештою, незвичним є також те, що в ізраїльських історичних розповідях «народ» зазвичай виступає головним актором в історії, іноді навіть тоді, коли предметом розмови є історія царського дому.

«Ранні пророки» та історія і джерела

Автори «ранніх пророків», як нам відомо, ані не вигадували, ані не описували довільно історію від Ісуса Навина до падіння Єрусалима; вони покладалися на «джерела», копіювали і часто просто об’єднували їх у своїй праці. Звісно, майже всі ті джерела походили з державного періоду. «Девтерономістичний історичний твір» немислимий без держави як форми організації суспільства, яка, у певному розумінні, надавала матеріял для такого типу історичного літописання. Тому «історичний» опис, здійснений за часів «додержавного» Ізраїлю, є в нашому розумінні менш «історичним». Наприклад, ізраїльське «завоювання Обіцяної Землі» не слід уявляти собі, як захоплення місцевости в той спосіб, що описано в Книзі Ісуса Навина. У поствавилонський період тягла історична розповідь знову обривається.

Книга Ісуса Навина містить у собі, серед іншого, деякі етіологічні розповіді та переліки назв місцевостей і їхніх меж; книга ж Суддів об’єднує в собі героїчні саги. Щодо джерел книг Самуїла та Царів, які мають стосунок до держави, але постали не з метою всебічно подати історію, можемо виділити три їх типи:

(1) Документи, необхідні для самоврядування держави; зазвичай вони були доступними в адміністративних архівах. Це були, наприклад, списки найвищих державних службовців (1 Цар. 4:1-6) або вказівки для впровадження нового урядового упорядкування племінних земель при «провінційному устрої», введеному Соломоном (1 Цар. 4:7-19), – які, ймовірно, були призначені для офіційного оприлюднення. Зазвичай були там і аннали чи загальні описи із характерними рисами анналів для повчання наступних поколінь державних службовців і для увічнення безлічі державних та урядових актів: звідси «хроніка (дослівно «опис подій відомих днів», тобто років правління) Соломона» (1 Цар. 11:41); «Хроніки Ізраїлевих царів» (1 Цар. 14:19) і «Хроніки Юдиних царів» (1 Цар. 14:29). Більшість інформації, використаної в книгах Царів, походить, імовірно, саме із цих джерел. Тому книги Царів є для нас важливим історичним джерелом. Так само важливими для становлення державности були тексти, що увіковічували якусь подію, основоположну для держави чи певного її інституту. В Єгипті цій меті слугували «царські новели». Можливо, саме вони і були взірцем для «пророцтва Натана» у 2 Самуїла 7. Інший текст, подібний за призначенням, міг би стати документом, що лежить в основі 2 Царів 22-23 і стосується віднайдення Тори та клятви, принесеної царем та народом на вісімнадцятому році правління Йосії Юдейського (622/21р. до Р. Хр.). Однак опис укладання союзу, відредагований із цього приводу, може належати вже до наступної категорії.

(2) Тексти зі сфери державної пропаганди. Вони мають найвищу літературну якість, і, можливо, є вершиною біблійної розповіді. До них належать «розповідь про Божий ковчег» у 1 Сам. 4:1-7:1 та уривок 2 Сам. 6:2-23, що узаконює перенесення Давидом центру Ізраїля із центральної Палестини до Єрусалима. Також серед них є стародавня розповідь – «історія про сходження Давида на трон» (1 Сам. 16:14-2 Сам. 5:10), – яка описує провину та помилку Саула, невинність Давида та Богом даний йому тріюмф, а також поміщає того, кого «помазав» YHWH, у сакральну сферу безпосереднього контакту з Богом і, наклавши табу на завдання будь-якої шкоди Давидові, поширює таке саме табу й на всю державу, яку той собою надалі символізував. Державі служило також, ймовірно найвишуканіше з літературного огляду, велике оповідання про «історію престолонаслідування» (2 Сам. 9-20; 1 Цар. 1-2) – будучи вірнопідданським щодо царя та призначеним для «внутрішнього обігу» при царському дворі, воно, проте, використовує історію, щоби критикувати Соломона.

(3) Тексти з неполітичного оточення, які, попри їхнє критичне ставлення, все ще вважали державу природним осердям для всього громадського життя. Тут ми знаходимо чималий блок доволі популярних розповідей; часто це саги та легенди, центральною постаттю яких є той чи той пророк (як Самуїл у 1 Сам. 1-3, Ілля та Єлисей у 1 Цар. 17-2 Цар. 8; Ісая в 2 Цар. 19-20).

У центрі уваги джерел, що стали будівельними блоками «девтерономістичного історичного твору», була держава як суспільна форма вирішення проблем. Однак перспектива, з якої твір у своїй остаточній формі трактував державу, була видозмінена її занепадом. Тому «девтерономістична» редакція підпорядкувала наявний матеріял тендеції значно критичнішій до держави аніж раніше.

Попередній запис

Структура «ранніх пророків», пов’язаних із Книгою Второзаконня

Коли йдеться про канонічний вигляд цього блоку текстів, то важливу роль тут відіграє поділ на книги, чого в оригінальному «девтерономістичному ... Читати далі

Наступний запис

Історичний твір як богословське послання

Автори, які на вигнанні надали остаточної форми девтерономістичній історії, могли оглядатися на час, коли Ізраїль здобув державність, функціонував як держава ... Читати далі