Розділи 19-21 – Суспільне життя народу

Ізраїльські чиновники (16:18-18:22) є відповідальними за дотримання релігійних принципів (12:1-16:17) у суспільному житті народу. Закони, викладені в 19:1-25:19, розтлумачують, в який спосіб дотримуватися принципів, викладених у 12:1-16:18.

19:1-21:23 – Захист життя

Заповідь призначити міста для притулку можна порівняти з 4:41-43, але погляди людей на це не однакові. У гл. 4 Мойсей вибирає три міста в Зайорданні, але тепер насамперед люди мусять вибрати три міста в Обіцяній Землі (в. 2), а потому, коли Господь збільшить територію Ізраїлю, – ще три міста в Зайорданні (вв. 8-9; пор. Чис. 35:13-14). Вибираючи такі міста для притулку, народ Ізраїлю звеличує благословення Господні. Випадок, коли один убиває другого через ворожнечу (вв. 11-12), здається, охоплює зумисне душогубство і виключає ненавмисне вбивство. Проте за тих часів таких інцидентів не розрізняли так виразно, як їх розрізняє сучасний кримінальний кодекс.

Заборону самовільно пересувати межі на новоотриманій землі (19:14; див. 27:17; Пр. 22:28; 23:10) уміщено слідом за законом про міста для притулку. Пересування земельної межі загрожує праву на життя сусідів, передусім соціяльно незахищених (див. Пр. 22:23), або ж навпаки: часто так роздратовує людей, що все закінчується вбивством особи, котра пересуває межу. З цієї причини цю заборону вставлено в ту частину, яка стосується «захисту життя».

Для розгляду судової справи вистачає двох-трьох свідків. Жодної підозрюваної особи ні за яких обставин не буде визнано винною в скоєнні злочину, якщо свідчить проти неї тільки одна людина (19:15; див. 17:6, а також закон про відлучення від Церкви в Мт. 18:15-17). Брехливого свідка буде неминуче вигнано з громади, бо він навмисне завдає шкоди праву соціяльно незахищеного на життя (див. в. 14). Брехливий свідок мусить постраждати в той самий спосіб, який він задумав для свого опонента: життя за життя, око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу (вв. 18-19,21). «Життя за життя…» не означає дослівно страти, а наголошує на відповідності між тим, що брехливий свідок задумував зробити, і тим, що має бути зроблено йому.

П’ята заповідь (5:17) не забороняє війни, проте війна є серйозною проблемою для захисту життя. Тема війни з’являється в гл. 20 і в 21:10-14.

Війни ізраїльського народу були війнами Господніми. Народ Ізраїлю не повинен був боятися чисельнішого за себе ворога, бо з ізраїльтянами був Господь (20:1; див. 7:17-21). Це не уможливлює самовиправдання ізраїльського народу; радше війни Ізраїлю буде доречно назвати війнами Господа. Така манера війни мусить бути суворо відрегульованою. Якщо війна не гідна імени Господа, то Господь не буде разом із ізраїльським народом і цей народ зазнає поразки (див. 1:41-45).

Війну слід починати з культової служби. Священик промовить до війська (20:2): «Слухай, Ізраїлю!» (20:3; див. 6:4; 9:1 тощо), – й підбадьорить його (вв. 3-4). Відтак керівники (пор. 1:15; 16:18) накажуть повернутися додому тим, хто вагається, чи йти йому на війну (вв. 5-8). Освячення власного будинку, збирання перших плодів і виконання своїх зобов’язань перед жінкою мають перевагу над військовою службою. Неможливо уявити собі, щоби, за законами ведення «священної війни», наприклад, у наших сучасних країнах перелічене могло мати пріоритет над усім іншим. Експансіоністська країна виправдовує свою агресію, іменуючи її священною війною, і вимагає, щоби цілий народ ішов в її військо. Втім, у війні Господа вирішальним є покладання не на військову силу, а, власне, на Господа.

Перш ніж атакувати місто, йому слід запропонувати умови мирної капітуляції (20:10). Поневолення переможеного народу та пограбування його було звичним у війнах (в. 14), і не тільки в стародавньому світі, а й також у сучасну еру, аж до XIX століття. Що ж до міст в Обіцяній Землі, то жоден їхній мешканець не повинен був залишитися живим (вв. 16-17; див. 7:2), бо вони могли би навчити народ Господа їхніх релігійних практик, які були би для Господа противними (в. 18; див. 7:25-26). Одначе, фактично, ці люди залишилися в Обіцяній Землі й служили Ізраїлеві як примусові працівники (Суд. 1:19,21 і далі; 1Цар. 9:20-21; див. коментар до 7:2). Коли місто в облозі, його дерев не треба винищувати (вв. 19-20). Цей закон бере під свій захист довкілля, яке найсерйозніше страждає під час війн.

У разі вбивства, коли винуватець невідомий, Обіцяну Землю обов’язково буде очищено від гріха невинної крови (21:1-9). Відповідальним за очищення від цього гріха призначають місто, розташоване найближче до знайденого мертвого тіла (21:2-8). Згідно з описаним у вв. 3-8 обрядом, який має бути проведено перед священиками-левитами (в. 5), відповідальними за розрізнення одного виду удару (десниці Божої) від іншого (див. 17:8), вони змивають гріх невинної крови (вв. 8-9) під проточною водою. Тепер ялівка, що не ходила в ярмі, є обтяженою цим гріхом. Люди в Обіцяній Землі за будь-яких обставин мусять бути невинними в кровопролитті.

Найбільш вразливими під час війни є жінки. Якщо хтось вибирає собі серед полонених жінку (20:10-13), з котрою хоче одружитися, він зобов’язаний дозволити їй цілий місяць оплакувати її батька та матір. Тільки після цього він може з нею одружитися (20:13). Вона заходить у його дім, обстригає собі голову, підстригає свої нігті й скидає невільничий одяг. Тобто вона, так би мовити, починає нове життя – як ізраїльтянка. Й опісля з нею належить поводитися як із повноправною дружиною (в. 14). Якщо ж той чоловік залишиться незадоволений нею, то він відпустить її на волю, – а не продасть за гроші, після того як її збезчестив (в. 14; див. Вих. 21:8). Цей закон забороняв чоловікам поводитися з полоненими жінками жорстоко та без поваги в ті часи, коли жінки не мали рівних із чоловіками прав.

Конфлікт між двома жінками й/або між їхніми синами (21:15-17) часто буває спричиненим одруженням із полонянкою, котру чоловік любить і котрій він хоче віддати право першости (див. вв. 10-14). У будь-якому разі право першости отримає первісток (в. 16). Синові-первістку буде дано «подвійно з усього» (в. 17). І, можливо, він успадковує дві третини всього майна свого батька, незважаючи на кількість братів (див. Зах. 13:8).

Батьки відповідають перед громадою за виховання та за навчання своїх дітей (21:18-21; див. Пр. 23:13-14; Втор. 6:6-9, 20-25). Цей закон з’являється тут у зв’язку з темою «конфлікту між синами» (вв. 15-17). Але, якщо сини та доньки дотримуватимуться засад виховання та навчання, дні їхнього життя можуть продовжитися (див. 5:16). Прототипом такого виховання є виховання Господнє (8:5). Якщо син не піклуватиметься про своїх батьків, то батьки повинні закликати громаду покарати його (21:19-20). Але насправді які ж батьки стануть просити стратити їхнього сина? Цей закон показує необхідність батьківського виховання з раннього дитинства, щоби жоден син не став неслухняним і бунтівливим.

Закон, викладений у 21:18-21, стосується смертної кари, і процедуру страти тут також урегульовано (вв. 22-23). Вішання на дереві тут, одначе, не описує способу страти, – це є виставлення на показ уже страченого. Та все ж його тіло не залишиться на дереві на цілу ніч, адже повішений на дереві зазнає прокляття Бога (в. 23). Й Ісус Христос узяв на Себе це Боже прокляття (див. Гал. 3:13). Якщо прокляте тіло залишалося висіти на цілу ніч, то вважали, що його нечистота поширювалася на всю Обіцяну Землю.

Попередній запис

Розділи 16:18-18:22 – Чиновники

Ця частина є законом про чиновників: суддів, царів, священиків і пророків. Тему частини першої – релігійні принципи – порушено в ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 22-25 – Суспільне життя народу (закінчення)

22:1-23:25 – Чистота життя і закон про власність Закони, викладені у 22:1-23:16, упорядковано хіазматично (інверсійно): А Заблукалу тварину буде повернуто ... Читати далі