«Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі. А хто чинить правду, йде до світла, щоб відкрилися діла його, бо вони чинилися в Бозі» (Ін. 3:19-21), – отже, судячи з цих Христових слів, суд Божий відбувається тієї миті, коли ми робимо вибір на користь добра чи зла. А вирок, який почує кожен на Остаточному, більш відомому як Страшному, суді, буде підсумком нашого життя, але точно не… свавіллям Божим, як дехто, а цілком можливо, багато хто сприймає цей Божий суд.
Звідки таке припущення? – Через намагання людей сприймати небесну реальність за земними аналогіями: є Суддя (Христос), є підсудний (кожен з нас), от тільки захисника-адвоката немає (відсутність прокурора-обвинувача намагаються не згадувати), як немає можливості для виправдання, людям навіть не надається можливість сказати останнє слово на власний захист! А от якби кожному дали можливість, він би знайшов безліч аргументів задля власного виправдання! Можете не сумніватись…
От тільки суд не земний, а небесний, і Суддя, Який на ньому головує, тут, у земному житті, виступає адвокатом-захисником для кожного з нас: «Ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведника. Він є очищення від гріхів наших, і не тільки від наших, але і від гріхів усього світу» (1Ін. 2:1,2).
Отже, адвокат все ж таки знайшовся, ним виявився Сам праведний Суддя, – Господь Ісус Христос, – тільки підсудним на тому Остаточному суді від цього аж ніяк не буде легше, адже вони не скористалися Його «послугами», тобто покутною жертвою, належного часу – за свого земного життя. «Дізнавшись, що людина виправдовується не ділами закону, а тільки вірою в Ісуса Христа, і ми увірували в Христа Ісуса, щоб виправдатися вірою в Христа Ісуса, а не ділами закону; бо ділами закону не виправдається ніяка плоть» (Гал. 2:16), – ці Павлові слова залишилися цими нещасними в підсумку проігнорованими…
А як же «діла закону», справи милосердя до ближніх, власне за відсутність яких, багато хто після Остаточного суду попрямує «на вічні муки», а не «в життя вічне» (Мф. 25:46)?
А де ж набратися цих справ милосердя? Хіба так багато у світі людей, які готові щиро допомагати ближнім, не очікуючи натомість від них ні користі, не відповідної допомоги, а деколи навіть жодного слова вдячності? Звісно, такі люди є, проте більшість з них такими не народилися, а стали завдяки Христовій звістці, вони на власному прикладі переконалися, що «Бог є любов» (1Ін. 4:8). А відчувши цю любов на собі, у власному житті, вони не можуть не ділитися цією любов’ю з ближніми. Проте ці справи любові вони приписують виключно Богові, а не самим собі, вважаючи себе лише її провідниками. І то не досконалими…
Звичайно, зустрічаються по-справжньому милосердні люди серед тих, хто не просвітився Благою звісткою (зараз ми не будемо з’ясовувати чому з ними цього не сталося, тобто, що завадило їм почути, і, відповідно, прийняти цю Звістку). Таких праведників часто люблять пригадувати люди, які скептично ставляться до Біблії, Церкви і всього, що на їх думку з ними пов’язано, з глузливим питанням, на кшталт: «А вони теж потраплять у пекло, бо не вірують у те, у що вірити ви?». Що ж можна відповісти на це, якщо не вдається проігнорувати?
Посмертна доля цих праведників залежить виключно від Божого рішення, хоча, цілком можливо, що для них обов’язково знайдеться місце в небесних оселях. Про що не можна з певністю стверджувати стосовно цих скептиків. Звісно, якщо вони щиросердно не покаються.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Віра чи все таки справи?
Ваш коментар:
