Розділ 5 – Оприлюднення Декалогу

5:1-5 – Вступ

Декалог утворює статті першого союзу (див. 4:45), що його уклали на горі Хорив Господь і народ Ізраїлю (в. 2). Укладення цього союзу слід розуміти не як справу, що давно минула, а як чинність для всіх часів (в. 3). Мойсей закликає всіх нас: «Слухай, Ізраїлю» (5:1; див. 4:1 і пор. Із 27:9)! Він чинить як посередник чи радше як тлумач слова, яке звучить, наганяючи страх (в. 5), і яким Господь промовляє до народу Ізраїлю лицем до лиця (в. 4).

5:6-21 – Декалог

Декалог (у перекладі – «десять висловів») починається самооб’явленням Господа (в. 6). Коли Господь каже: «Я – Господь», то тієї самої мити розкривається всепереможна влада Бога. Коли ми читаємо цей вислів, то перебуваємо в присутності Бога. Самопредставлення Бога: «Бог твій», – підкреслює стосунки між Богом і нами відповідно до союзу. Бог є Єдиний, хто звільнив богообраний народ від єгипетського рабства. Це звільнення є прототипом нашого спасення від полону та від гріха, яке здійснив Господь.

5:7 – Заповідь перша. Якщо ти перебуваєш у Моїй присутності (в. 6) (івритом правильно: «перед моїм обличчям», «переді мною»), каже Господь, то нехай не буде в тебе іншого бога, крім Мене. Господь декларує, що то є зрадою для нас – мати іншого бога.

«Тесаний бовван» у 5:8-9 пор. із «виливаними богами» у Вих. 34:17; 32:4; 1Цар. 12:28; див. також Суд. 17:3-4. Божества в Ханаані зазвичай вирізьблювали в людській подобі. Небесним божествам надавали подоби астральних тіл (4:19) чи птахів (4:17), а тим, що у воді під землею – риб (4:18) чи величезних монстрів (Бут. 1:21), яких в античному світі вважали силою, протилежну творенню. «Не вклоняйся їм, і не служи їм» (в. 9). Ми не повинні дозволити собі бути втягнутими в спокусу ідолопоклонства. Цю заповідь часто, а особливо в реформатській Церкві, розуміють як заборону виготовляти не тільки ідолів, але також і образу Господа. І це заявлено не без причини. Бога не можна обмежити якимось одним образом (4:12). Ми не маємо права творити собі власного господа, котрий відповідав би нашим егоцентричним бажанням.

Першу заповідь сформульовано в межах самооб’явлення Господа (вв. 6,9). Після другого самооб’явлення виникає твердження: «Господь, Бог твій, Бог заздрісний», роздратований і нетерпимий до нашого віровідступництва (див. 4:24; 6:15; Вих. 34:14; І. Н. 24:19; Наум. 1:2). У Наум. 1:2 Господь не карає Ізраїлю, а мстить його ворогам. Нетерпимість Господа – то вираз Божої любови.

За злочин батьків Бог карає дітей до четвертого покоління, причому всіх членів роду (див. 2Цар. 23:26). Але Господь виявляє стійку любов до тисяч – причому теж до всіх членів роду, – котрі люблять Бога (в. 10). Чи є ця колективна обітниця Бога протиставленням сучасному індивідуалізму? Сім’я чи громада може отримувати благословення через котрогось її члена, який любить Господа, і водночас прокляття – через іншого. У такій сім’ї кожен може бути відповідальним за себе. З цієї причини це не протиставлення до закону індивідуальної відповідальности у Втор 24:16 і Єз. 18. Одначе правдою є те, що наша віра врятує не тільки нас, а й наших домашніх (Ді. 16:31). Більшість сучасних християн в Японії навернулась у християнство індивідуально й окремо від своїх родин, і їхнього навернення родичі не вітають, адже там кожна сім’я має власного домашнього бога. Ми прагнемо, щоби наша віра в Христа привела і наші родини до такої самої віри та до спасення.

У Второзаконні любити Господа – це означає дотримуватися заповідей (10:12,13; 11:1). Темою цієї – першої – частини Декалогу є наші стосунки з Господом.

Господь продовжує промовляти й у заключній частині в. 10 робить це в першій особі («тимхто виконує Мої заповіді»). Заповіді у вв. 11-16 утворюють другу частину Декалогу. Темою цієї частини також є наші стосунки з Господом, але заповіді з другої частини є такими самими актуальними для нашого суспільного життя, як і ті, що належать до третьої частини.

5:11 – Заповідь друга. Зловживання іменем Господа могло означати фальшиве свідчення на судовому процесі, та цю проблему розглянуто у восьмій заповіді (в. 20). Ситуація, вказана тут, найімовірніше, стосується магії. Вона припускає заволодіння силою Бога через називання Божого імени. Ми також часто апелюємо до імени Бога чи цитуємо біблійні пасажі, щоби додати авторитетности нашим словам.

5:12-15 – Заповідь третя. Заповідь про «день суботній» (шабат) – священний день відпочинку – пов’язано з преамбулою (в. 6) і з останньою заповіддю (в. 21) через згадки про рабство. Шабат вимагає припинити будь-яку людську роботу і жити за приписами Бога. Тому Ісус каже: «Син Людський Господь і суботі» (Мр. 2:28). Шабату обов’язково буде дотримано в кожній сім’ї (в. 14). З цієї причини в день шабату ми можемо перебувати в супроводі Бога скрізь, навіть поза межами Храму. Якщо, згідно з Вих. 20:11, шабат бере свій початок від сотворення світу за сім днів, то, згідно зі Втор. 5:15, обраний народ у день шабату згадує про свою неволю в Єгипті й про своє звільнення з неї.

5:16 – Заповідь четверта. Мотивацією для шанування батьків є «щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі…» Саме такій мотивації надано перевагу в сапієнціяльній традиції (Пр. 2:21; 3:2; 4:10; 9:11; 28:16 та ін.). Водночас приповідкове передання вшановує не тільки батька, а також і матір (Пр. 1:8; 4:3; 6:20; 10:1; 20:20; 23:22 та ін.), бо наші батько та мати символізують слова Господа до нас. Таким чином, тема цієї заповіди – релігійна. Вона охоплює також і батьківський обов’язок привчити своїх дітей коритися Господові (див. 21:18-21).

Третя частина Декалогу починається віршем 17. Її темою є наше суспільне життя. (Пор. Мт. 5:21-48 про прихід царювання Бога.) П’ята, шоста й сьома заповіді є заборонами, сформульованими без додатків. Восьма, дев’ята і десята заповіді містять ключові слова «твій ближній».

5:17 – Заповідь п’ята. Ця заповідь не заборонила війни (див. 20:10-20) чи смертної кари (див. 19:1-13; 21:18-21,22-23; 22:20-27). Формулювання без додатка означає захист життя без розрізнення ні за статтю, ні за приналежністю до певної суспільної верстви. Рабів, наприклад, не трактували як повноправних людських істот (Вих. 21:21), але їхні життя також мають бути захищені. А ще Ісус долучив гнів і ненависть, які усувають братів та сестер від життя громади, до категорії навмисного вбивства (Мт. 5:21-26; 18:6).

5:18 – Заповідь шоста. Спочатку вона забороняла злягатися з уже одруженою чи зарученою жінкою (див. 22:22-29), але речення без додатка залишає багато простору для інтерпретацій (див. 22:13-21; Лев. 18 і 20); дотримання цієї заповіди збереже чистоту шлюбу і чесність угоди між жінкою та чоловіком, а особливо захистить від чоловічого насильства (Мт. 5:27-30).

5:19 – Заповідь сьома. Вона могла стосуватися викрадення людей (пор. Вих. 21:16, де йдеться про таке викрадення). Проте це формулювання вказує на крадіжку загалом (Вих. 22:1-9). У СЗ крадія ніколи не карали на смерть, але крадіжка часто бувала причиною більш серйозного злочину (див. коментар до 19:14).

5:20 – Заповідь восьма. «Не свідчи неправдиво проти ближнього свого». У ті дні угоди укладали та виконували, а суперечки – залагоджували в присутності старійшин громади чи вождя міжплемінного війська. На такому «суді» свідки відігравали вирішальну роль. Господь ненавидить неправдивих свідків (див. Вих. 23:1-8). У співіснуванні з нашими сусідами наші слова не повинні втрачати чесности і правдивости. В Ісусі Христі обітниця Бога, а отже, наше слово також завжди є «так» (2Кор. 1:20; див. також Мт. 5:33-37).

5:21а – Заповідь дев’ята. «І не бажай жони ближнього свого». У Вих. 20:17 ця заповідь починається словами: «Не жадай дому ближнього свого», – а заповідь «не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його…» окреслює значення слова «дім» у попередній забороні. Слово «дім» означає «господарство» в широкому сенсі. З іншого боку, у Втор. 5:21 жадати жінку і бажати (це не те саме, що «пожадати») дому ближнього тощо – це різні речі. Пожадати жінку ближнього – це щось відмінне від учинення перелюбу (в. 18). Пожадання – це зазіхання на жінку ближнього під час відсутности її чоловіка, особливо в пору війни, чи бажання запопасти дружину свого боржника, щоби на певний час узяти її як заставу.

5:21б – Заповідь десята. «Не бажай дому ближнього свого, ані поля його» і т. д. Це також відрізняється від заповіди не красти (в. 19). Що заборонено при цьому, то це бажати дому ближнього свого під час відсутности його господаря чи позичати комусь гроші під високий відсоток. Будь-які дії, що доводять ближнього до зубожіння, мають бути заборонені; а йдеться зазвичай про загарбницьку війну, про безладне вирубування лісів чи про полювання, про спонсорування азартних ігор (у т. ч. з боку урядів), про торгівлю наркотиками, про створення фінансових пірамід тощо.

5:22-33 – Післямова

З огляду на святість Бога звук Його слів так жахав народ Ізраїлю (вв. 23-26, пор. 4:24,32-34), що Господь вирішив виголошувати Закон тільки через посередника, за винятком Декалогу (вв. 22:28-33). Господь відає про слабкість людини і зазвичай говорить із нами людськими словами (проповідуючи!).

Попередній запис

Розділ 4 – Мойсеєва промова про об’явлення на горі Хорив

4:1-40 – Мова Мойсея Словами «тепер, Ізраїлю, послухай» (в. 1) починається повчальна промова, базована на попередній історії. Слова «слухай, Ізраїлю» ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 6-9:7 – Повчання

6:1-3 – Вступ Ці повчання адресовано окремим представникам народу Ізраїлю, щоби навчити їх принципів реформи. «А оце заповідь, постанови та ... Читати далі