Загальний характер книги

1) Второзаконня в релігійному поворотному пункті

У стародавньому світі божество наділяли багатьма іменами, кожне з яких було пов’язано з певною здатністю цього божества. Коли, наприклад, правителі Сихема зібрали виноград, вони відсвяткували це в храмі Баал-Беріта (Суд. 9:4 і 27), але коли цар Ахазія зліг від рани, то про стан свого здоров’я він клопотався перед Ваал-Зевувом, ідолом із міста Екрона (2Цар. 1:2). Кожна локальна громада мала власного Ваала, а також і власного Господа (YHWH, Ягве). Та от народові Ізраїлю випало дізнатися, що Господь (YHWH), його Бог, ніколи не мав безлічі імен, а тільки одне-єдине (див. Втор. 6:4).

У Второзаконні, сформованому у вигляді прощальної проповіді Мойсея (див. 1:1-5; 3:23-29; гл. 31-34), коли Мойсей каже народу про Бога, то називає Бога «Господь, твій (ваш) Бог» або інколи «Господь, наш Бог». Це є «Господь, Бог Ізраїлю», як часто девтерономістична історія називає Бога (І. Н. 8:30; 24:2; Суд. 5:3,5; 2Сам. 7:26-27; 1Цар. 8:15-26 та ін.). З одного боку, титул «твій/ваш/наш Бог» передає узгоджені стосунки між Господом і народом Ізраїлю, бо Господь укладає союз із народом Ізраїлю: Господь буде Богом Ізраїлю, а Ізраїль буде народом Господа (див. головно Втор. 26:17-19). З другого боку, «Господь (YHWH)» – це власне ім’я, записане тільки чотирма літерами «YHWH», які вимовлялись, імовірно, як «Йагвех», але в юдейській і християнській традиціях завжди читаються як «Адонай = Господь». Це ім’я виражає безпосередню Божу близькість і Його владу, з допомогою яких народ Ізраїлю став обраним (Втор. 6:20-25; 7:6-8 та ін.) і на яких засновано союз із народом Ізраїлю. Второзаконня 6:4 каже: «Господь (YHWH) Бог наш, Господь (YHWH) один». Господь не ділиться на безліч місцевих і приватних божеств. Господь, котрий єдиний, котрий править цілим світом і «все всім наповняє» (Еф. 1:23), став «твоїм/вашим/нашим» Богом (Втор. 10:14-15). YHWH не може бути твоїм особистим Богом, але повністю скеровується на «тебе», на кожного з «(усього) народу Ізраїлю» (6:4; 9:1; див. також 1:1; 5:1; 27:9; 29:2; 31:1,11; 32:45; 34:12).

Жертвопринесення в місцевих святинях уже не були доречними для вшанування Господа, єдиного Бога. Второзаконня вимагало, щоб обраний народ зруйнував місцеві святилища і сконцентрував культ «у місці, яке Він виберещоб Ім’я Його перебувало там» (Второзаконня 12; 14:22-29; 15:19-23; 16:1-17; 18:1-8 та ін.). Істотним елементом культу в кожній громаді, отже, надалі ставало не жертвування, а читання, обмірковування чи рецитування висловів із книги Закону Божого (див. 6:6-9; 11:18-20; 30:11-14; також 17:18-20; 31:9-13). Центральним пунктом повсякдення була актуалізація Божих слів (6:4-15; 8:3; 12:28; 13:18; 15:5; 16:18-20; 17:8-13,18-20; 18:15-22; 27:1-8 та ін. Відповідно до цього, тут найдоречніше було би прочитати біблійний текст самого Второзаконня разом із цим коментарем, а також інші тексти Старого та Нового Заповітів, які процитовано).

Юдейське і християнське життя, базоване на Святому Письмі, має тут свої витоки. Це означало, що богослуження мусило перетворитися з особистого культу, в якому кожен ушановував його чи її власного Господа, на «спільну молитву» у буквальному сенсі цих слів – молитву, в якій цілий народ Ізраїлю молився єдиному Богові спільними словами, сформульованими у Второзаконні.

У сучасному суспільстві, особливо в США, а також в Японії, релігія є такою приватизованою, що існує стільки релігій, скільки й людей, і кожен християнин має свого особистого Бога, особистого YHWH, особистого Ісуса (Robert N. Bellah, Habits of the Heart [Berkeley: University of California Press] 1985).

У такій самій ситуації Второзаконня показує необхідність публічного богослуження, проведеного для єдиного Бога. Наше спасення полягає не в тому, що ми належимо винятково самим собі, а в тому, що ми належимо нашому Богові, нашому відданому Ісусові Христу.

2) Второзаконня як Другий Закон

Насправді Второзаконня було написано не за Мойсеєвих днів, а кілька століть опісля, коли Ізраїль був у політичній кризі. Автори Второзаконня вивели своїх читачів на рівнини Моаву, на східний берег Йордану (1:1; 11:31; 27:2; а також 9:1; 27:3 й ін.) й улаштували їм авдієнцію з Мойсеєм. Народ Ізраїлю у Второзаконні саме тієї мити перетинає Йордан, увіходячи до обіцяної, проте незнайомої землі. Мойсей, одначе, перебуває при смерті. Людям потрібен новий лідер, із котрим вони подолають цю кризу, і потрібні нові принципи, згідно з якими вони житимуть як богообраний народ. Второзаконня розтлумачує, за аналогією, що його читачі також перебувають у поворотному пункті історії та що вони мусять твердо дотримуватися порад Бога.

Назва «Второзаконня» означає «другий закон» або «повторений закон». Вона походить із перекладу Втор. 17:18 у Септуагінті, де цареві дано наказ переписати для себе «цей другий/повторений закон» у книгу, щоби перечитувати його щодня. Фактично, Второзаконня стосується другого союзу, укладеного на рівнинах Моаву (29:1), і надає чинности закону, проголошеному через Мойсея, так би мовити, додатково до слів першого союзу, а саме до Декалогу (5:6-21). Укладаючи перший союз на горі Хорив («Сінай» у тексті Второзаконня називається «Хорив»), Господь, як каже Второзаконня, промовляв до народу Ізраїлю «обличчям в обличчя» (5:4). Господь виголошував тільки Декалог (див. 5:22-6:1). Саме Второзаконня є законом, який було оголошено не безпосередньо народові Ізраїлю, а лише Мойсеєві на горі Хорив. Одначе це слід було подати народові як Другий Закон у той час, коли становище людей радикально змінилося.

3) Второзаконня як «Тора»

Сучасні англійські переклади інтерпретують відповідні слова зі Втор. 17:18 у староєврейській (масоретській) традиції як «відпис цього закону». Це один із можливих перекладів. Второзаконня ж загалом називає себе «цей закон» чи, більш точно, «ця тора» (1:5; 31:9 та ін.). «Тора» спершу означала індивідуальне «(об’явлене) повчання». Второзаконня використовує це слово для окреслення книги як цілости і подає себе завершеним повчанням Господа – таким повчанням, що його має слухатися навіть цар.

Той, хто у Второзаконні каже: «Я», – це, за деякими винятками, Мойсей, а не Господь. Мойсей, як зазначено вище, помер, так і не ввійшовши до Обіцяної Землі (3:23-29; гл. 31-34), та він виголошує цю тору у своїй прощальній проповіді якраз перед тим, як народ Ізраїлю переходить Йордан (1:1; 9:1; 11:31 тощо). Це також означає, що Второзаконня – єдиний приклад останньої волі Мойсея, хоча від початку він і не є присутнім у цій землі особисто. Ніхто навіть не знає, де було поховано Мойсея (34:6). З цієї причини ніхто не може посмертно використати Мойсея для власної вигоди чи претендувати на те, щоби заволодіти його авторитетом. Замість його могили народ Ізраїлю має стелу зі зображенням тори (27:1-8). Народ Ізраїлю слухав тору навіть перед початком заселення; з цієї причини тора має бути застосовною будь-де в тій землі без винятку.

Попередній запис

31-36 – На рівнинах Моаву; приготування до поселення в Ханаані (закінчення)

31 – Війна проти мідіян і перемога ізраїльтян Книга Чисел 31 продовжує оповідання з гл. 25, яке в наявній структурі ... Читати далі

Наступний запис

Загальний характер книги (закінчення)

4) Договір між Богом і богообраним народом Второзаконня містить літературні елементи угоди чи радше договору, який можна порівняти з хеттитськими ... Читати далі