Савло – як його називали співвітчизники юдеї за іменем першого царя Ізраїля, – або ж Павло, за його іменем римського громадянина, став відомий як апостол поган, місіонер язичників. Його навернення від кровожерного переслідувача найперших християнських спільнот до рівного Петрові апостола неможливо передати звичними категоріями. Відмовляється це робити й сам Павло: він розповідає про подію-об’явлення, закорінену у вічному Божому волінні: «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав виявити мною Сина Свого,…» (Гал. 1:15-16).
Те, що Павло – людина зі сторони, «недородок» (1Кор. 15:8), як називали його вороги – стане апостолом, здавалося так само малоймовірним, як і раніше, коли він був переслідувачем. Його представлено спільноті в Дамаску, і щойно трьома роками пізніше він вибрався до Єрусалима познайомитися з Кифою. Павло сам пише в Посланні до галатів, що перебував в Єрусалимі п’ятнадцять днів і познайомився з тими, які були апостолами до нього, зокрема з Петром і Яковом, братом Господнім.
Ті, хто хоче применшити важливість Павлових відвідин Петра, напевне хиблять. Павло намагався асоціювати себе з традицією, яка походила від самого Ісуса і яку підтримував в Єрусалимі Петро; традицією, на яку згодом Павло покликатиметься у важливі моменти: як-от коли він пише до спільноти Коринта, що передав їм він те, що сам спочатку прийняв, а тоді переходить до цитування найдавнішого, «апостольського» символу віри (1Кор. 15) – подібно, як раніше цитував традиційну оповідь про Таємну Вечерю (1Кор. 11). А ще, звісно, Павло шукав згоди із самим Петром – першим з апостолів, якому, за пізнішим твердженням Павла, першому явився Воскреслий.
Нам відомо лише про дві зустрічі Павла з Петром: на апостольському соборі в Єрусалимі та під час пізнішого протистояння в Антіохії (так звана антіохійська зустріч).
В Єрусалимі Петро і Павло разом усталили місіонерство серед поган без обрізання й обоє практикували його. Спільнота Антіохії, яка постала внаслідок втечі «елінізованих» із Єрусалима і яку виплекали Варнава й Павло, послала двох своїх апостолів делегатами до Єрусалима саме в той час, коли Петро зміг повернутися з Рима, утікши після смерти Ірода Агриппи з його в’язниці.
В Антіохії юдеохристияни з Єрусалима розпочали суперечку щодо питання, чи треба приймати поган до спільноти послідовників Месії Ісуса – в Антіохії вони вже звалися християнами – винятково за умови обрізання чоловіків і згоди коритися приписам усієї Тори. Глава 15 Дій апостолів описує, як ті, хто стояв біля витоків Церкви, зуміли розв’язати суперечку щодо прийняття поган у Народ Божий (цей опис, імовірно, є результатом редакційного об’єднання двох розповідей, в одній із яких йдеться про розв’язання антіохійського конфлікту так званим «декретом Якова»), Розв’язання досягнуто тлумаченням «знаків» нових Божих діянь у нещодавній історії: було показано, що ці діяння цілковито узгоджуються з пророцтвами, тобто з обіцяним у Святому Письмі.
Потиснувши один одному руки на так званому апостольському соборі, Петро і Павло закріпили неочікуваний поворот, що стався внаслідок переслідувань, втечі з Єрусалима «елінізованих» Степанового кола, і, нарешті, навернення переслідувача Савла. До всього цього були причетними багато людей; найвидатнішу роль, звісно, виконали Петро і Павло разом із Варнавою та Яковом, братом Господнім. Вони проклали шлях для вселенської Церкви юдеїв і поган, хоч їм і довелося зазнати болючого спротиву від більшости їхнього народу. Пізніше Павло писав спільноті Рима про муки свого серця: «Маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9:2-3).
Нове Павлове богослов’я, здатне витлумачити те, що зростало в зібранні юдеїв та християн як продовження учиненого Богом у смерті й воскресенні Ісуса, прийняв і Петро. Спочатку в Єрусалимі було погоджено, що Петро відповідатиме здебільшого за місіонерство серед юдеїв, а Павло – серед язичників. Проте жоден із них не хотів накладати якісь обмеження на свого нового напарника, адже Павло, вочевидь, і далі опирався у своїй місійній діяльності на синагоги, як видно з описів його місій у містах Малої Азії та Європи, що містяться в Діях апостолів; так само й Петро став місіонером поган – щонайпізніше з наверненням у Кесарії Корнилія та його дому (час цієї події, як зазначено вище, залишається непевним – до чи після апостольського собору?) Щоправда, він таки перший здобув собі ту свободу дій, якої домагався Павло.
Павло не соромився перечити Петрові «відкрито» (Гал. 2:11) перед зборами всієї спільноти Антіохії. Колишній очільник єрусалимської спільноти передав головування в тій Церкві Якову, братові Господньому, після того, як сам утік з Агріппиного ув’язнення в Єрусалимі. Щонайпізніше після єрусалимської угоди він сам, хоч і відповідальний за місіонерство серед юдеїв, став місіонером язичників. Ще в Антіохії він спочатку було піддався на вимоги посланців Якова, брата Господнього, який хотів розділити християн із юдеїв і християн із поган на окремі спільноти, щоби юдеохристияни могли дотримуватися вимог Тори щодо чистоти, а також щоб усунути один із приводів для закидів єрусалимській спільноті з боку діяспорних юдеїв, що, мовляв, послідовники Ісуса Месії скасовують Мойсеєву Тору.
Петро надавав особливої важливости лояльности людей до його наступника в нелегкій ролі очільника єрусалимської спільноти, адже він знав, що життя очільника спільноти в Єрусалимі постійно наражається на небезпеку; він сам тільки чудом уник передчасного мучеництва. Згодом і Павло мав нагоду відчути «атмосферу» в Єрусалимі, коли від люті юрби його врятувало лише втручання римських вояків у Храмі; тоді Павла доправили до Кесарії під озброєною охороною, адже, як розповів його небіж римському тисяцькому в Єрусалимі, на Павла готували замах, поклявшись убити його.
Однак із погляду Павла Петрова тривожна перейнятість скрутним становищем єрусалимських юдеохристиян ставила під загрозу єдність спільноти християн із юдеїв та християн із поган в Антіохії, які належали до єдиного есхатологічного Народу Божого, що його Бог наново здобув Собі через смерть Христа. Ця єдність була для нього набагато більшим благом, адже оцей поліетнічний народ юдеїв і поган становив собою доказ, що Христос, «зруйнував серединну перегороду», є «наш мир», як читаємо в цитованому Павлом у Посланні до ефесян гимні спільноти (пор. Еф. 2:14-18).
