Розповідь про конфлікт в Антіохії, яку Павло подає в Посланні до галатів, правильно зрозуміємо лише тоді, коли прочитуватимемо написане внаслідок суперечки від імени «нас», як спільне переконання, що міцно й нерозривно єднає його з Петром: «Ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону» (Гал. 2:16). Адже й Петро, згідно з розповіддю в Діях апостолів, казав: «Ми [юдеї] віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони [погани]» (Дії 15:11).
Взаємини Петра і Павла були сповнені напруги; вони нагадували обіцяне примирення лева і ягняти. Розгорталися вони в трьох головних осередках ранньої Церкви – Єрусалимі, Антіохії, Римі; а після мучеництва в Римі Павла близько 60 р. і там-таки Петра близько 67 р. апостоли-очільники разом увійшли в канон завдяки старанням тамтешньої спільноти та її єпископів.
Вселенська Церква юдеїв і поган, що постала з історії Ісуса, поєднала Петра і Павла як найважливіших авторитетів свого новозавітнього канону. Євангелія підпадають під авторитет Петра: на нього покладено донесення історії Ісуса, а в Діях апостолів він перебуває на першому плані аж до апостольського собору. Далі, у другій частині оповіді найдавнішої історії Церкви Павло приносить Євангеліє Ісуса Месії до Рима; після цього в каноні йдуть його послання, а за ними – два послання Петра, які знову засвідчують його авторитет. У другому з них прямим текстом згадано Павла з його посланнями й застережено від перекручування їх. Павло ж, знову-таки, представляє Кифу як очільника, на якого покладено місіонерство серед юдеїв, а себе – як апостола поган: «Мені припоручена Євангелія для необрізаних, як Петрові для обрізаних» (Гал. 2:7).
У Римі ці двоє зійшлися разом у спільноті, до якої Петро писав, що від Ісуса Месії «прийняли ми благодать і апостольство на послух віри через Ім’я Його між усіма народами» (Рим. 1:5), і що християни з поган мають викликати в юдеїв «заздрість» до есхатологічно відновленого Народу Божого (Рим. 11:11), тобто приваблювати їх туди, де спасення світу стало видимим, де «увесь Ізраїль спасеться» (Рим. 11:26).
Після арешту в єрусалимському Храмі, яким римляни уберегли Павла від рук його ревних співвітчизників, і двох років ув’язнення в римській префектурі в Кесарії, внаслідок Павлового клопотання перед імператором його, як в’язня, доправлено до Рима. До того він вже не раз мав намір відвідати християн у столиці світу: «Щоб мати який плід і в вас, як і в інших народів. А гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим я боржник. Отже, щодо мене, я готовий і вам, хто знаходиться в Римі, звіщати Євангелію» (Рим. 1:13-15). Будучи в’язнем в очікуванні суду, Павло все ж мав змогу зоставатися під сторожею у своєму помешканні впродовж двох років, приймаючи відвідувачів і «проповідував він Боже Царство, та з відвагою повною беззаборонно навчав про Господа Ісуса Христа!» (Дії 28:31).
Петро, ймовірно, уперше вирушив до Рима відразу після втечі з Агриппиної в’язниці в Єрусалимі – приблизно 42 р. У римській спільноті побутує давнє передання про двадцятип’ятилітнє єпископство Петра в Римі. Коли Павло писав своє Послання до римлян (близько 56 р.), і, ймовірно, коли в’язнем прибув до Рима двома-трьома роками пізніше, Петра там не було. Коли Нерон зробив християнську спільноту Рима козлом відпущення за пожежу, яку сам вчинив, Петро, здається, уник розправи: давні легенди розповідають, що Неронові приспішники розіп’яли апостола за відсутности правителя й усупереч його волі, адже він начебто хотів сам помучити Петра. Востаннє Нерон виїжджав із Рима в 67 р., коли відвідував Істмійські ігри в Коринті, де виступав колісничим і співаком. Кажуть, що Петро був розіп’ятий вниз головою, бо вважав себе негідним померти так само, як Господь.
Чвертю століття пізніше спільнота Рима, заохочуючи спільноту Коринта до внутрішнього примирення, покликається у своєму листі на Петра і Павла. Їх ніколи не виставляли опонентами – аж до нових часів, коли Церква зазнала розколу й зайшла мова про «свободу» Павла супроти «служіння» Петра. Самі апостоли, однак, ніколи не протиставляли свободи і єдности в послуху, харизми і служіння.
На початку II ст. у своєму листі до римлян Ігнатій Антіохійський згадує обох апостолів як таких, що їх об’єднує авторитет і свобода: «Я не наказую вам, як Петро і Павло: вони були апостолами, а я – засуджений злочинець; вони були вільні…» (Ігнатій Антіохійський, Послання до римлян 4, 3). Петро у своєму Другому посланні називає Павла «любим нашим братом», говорить про «дану йому мудрість» (пор. 2Пет. 3:15); зі свого боку, Павло, застерігаючи від поділів у спільноті, згадує про себе й Кифу: «Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! Бо стало відомо мені про вас, мої браття, від Хлоїних, що між вами суперечки. А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився?» (1Кор. 1:10-13).
Одностайність спільноти означала також єдність із Петром і Павлом, надто коли перед Церквою постало нове завдання – як постало воно й перед Павлом, – і його треба було виконувати самостійно, як його мав виконувати й Павло. Перебуваючи в одностайності з Петром і Павлом, неможливо було миритися з початковим поділом серед Народу Божого, від якого потерпали й самі апостоли, і вже напевне неможливо було закріплювати його, переслідуючи тих, які спочатку самі були гонителями. Саме переслідування спільноти в Римі синагогами – а там воно було особливо завзятим – мав на увазі Павло, коли писав до римських християн: «Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте!» (Рим. 12:14).
Симон і Савло ніколи не зібралися б разом, якби в цілковитій свободі не дозволили назвати себе новими іменами й залучити себе до есхатологічного Божого діла: розбудови Церкви юдеїв і поган, істинного «Інтернаціоналу» народів. Про це діло Павло в синагозі в Антіохії Пісідійській мовив словами пророка Авакума: «Діло… що йому не повірите ви, якби хто розповів вам» (Дії 13:41; Ав. 1:5).
Петро й Павло, якщо сприймати їхнє свідчення серйозно, вказують Церкві, що вона має поважно ставитися до Божих діянь і відповідати на них. Петро, доручаючи Павлові, згідно з домовленістю, місіонерство серед поган, зауважив: «З давнішніх днів вибрав Бог поміж нами мене» (Дії 15:7).
Павло знав, що, хто нехтує Божими діяннями й Божим ділом, може тільки спостерігати, але не відповідати. Позбувшись зачерствілости гонителя, Павло позбавив виправдання всіх тих, хто відмовляється від цієї свободи.
