З погляду християнської віри Ісус Христос – це ім’я, котре висловлює все те, що проголошували Закон і Пророки, і те, що розгортає в нас перед очима Новий Заповіт.
Пролог Євангелія від Івана дає нам споглядати втілене Слово як центр і підсумок об’явлення. Іван представляє нам Його початок у вічності, а потім показує перехід Ісуса в наш історичний час: «Споконвіку було Слово… І Слово сталося тілом, і перебувало між нами» (1:1-14). Це те божественне Слово, з якого всі слова Писання виводять своє значення і свою цінність.
У пролозі зазначено, що це Слово – єдинородний Син Отця, через якого ми сповнені благодаттю та істиною. Вічно звернений до Отця в ненастанному спогляданні, Син зробив нас спроможними бачити Бога, дав увійти в божественне таїнство. Це Слово нескінченно перевищує всі інші слова, проголошені раніше, бо «багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина» (Євр. 1:1-2).
Не всі сучасники Ісуса зрозуміли відмінність між цими двома об’явленнями. Згідно з Четвертим Євангелієм, Ісус подавав Себе Божою особою Сина, Якого послав Отець і Який усе прийняв від Отця. Він являв Своє божественне самодержство багатьма чудесами, сотвореними в Його ім’я. Він називав Себе «Сином Людським», був таїнственною постаттю, яка прийшла з небес, хоч і була цілковито наділена конкретною реальністю людської істоти. У Своїй молитві Він називав Бога Отця Авва, підтверджуючи Свою цілковиту близькість з Богом – таку, як у дитини з її батьком. Він називав Себе Добрим Пастирем, як і Бога визнавали пастирем народу. Він давав народові зрозуміти, що Його пришестя – це прихід жениха з біблійного образу одруження Господа зі Своїм народом, аж до тієї міри, що називав Своїх учнів весільними гостями, які мають веселитися, поки Він з ними. Він промовляв із авторитетом самодержця, авторитетом. належним лише Богові, і насмілювався давати заповіді, котрі доповнювали й перевищували ті, які було одержано з висот у першому Заповіті: «Ви чули… Кажу бо Я вам…» (Мт. 5:20-48). Він відкривав, що в Ньому – божественна мудрість (Мт. 11:19; 12:42).
Та коли Він спитав Своїх учнів: «За кого народ уважає Мене, Сина Людського?» (Мт. 16:13; пор. Мр. 8:27; Лк. 9:18), відповідь показала, що Ісуса переважно вважали одним із пророків. Як видно, такої відповіді було недостатньо, бо Ісус сформулював нове питання, яке вимагало в учнів рішуче засвідчити власну позицію: «А ви за кого, – до них каже, – Мене маєте?» (Мт. 16:15; пор. Мр. 8:29; Лк. 9:20). Відповідь Симона, речника Дванадцятьох, – саме та, якої очікував учитель: «Ти – Христос, Син Бога Живого!» (Мт. 16:16; пор. Мр. 8:29; Лк. 9:20). Отак проголошено першу ісповідь віри. Це – наслідок свідчення, яке Ісус дав щодо того, ким Він є, зокрема тим, кому дана «таємниця Божого Царства» і осібне об’явлення Отця (Мр. 4:11; Мт. 13:11; Лк. 8:10). Ісус – Христос, Месія; але не просто месія, а месія – Син Божий.
Ця ісповідь віри, що її негайно схвалив Ісус, стане постійною й рішучою ісповіддю віри Церкви. Євангеліє від Марка подано як Добру Новину «Ісуса Христа, Сина Божого» (1:1). Іван каже, що пише для того, «щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його!» (20:31).
Коли Ісус являє нам, що Він – Син, то дає зрозуміти, що все отримав від Отця і посідає все, що належить Отцеві. Подібність така досконала, що бачити Ісуса означає бачити Отця (Ів. 14:9). Ісусовій нерозривній єдності з Отцем нічого не бракує: «Я й Отець – Ми одне!» (Ів. 10:30). Саме в цьому сопричасті з Отцем Ісус являє Себе Богом. Будучи Сином, Він присвоює Собі ім’я Бога, задовго до того об’явлене Мойсеєві: «Я той, що є» (Вих. 3:14). Він без вагань заявляє про Своє право на це ім’я ще до появи Авраама: «Перш, ніж був Авраам, Я є» (Ів. 8:58).
Ісус знову присвоює Собі це Боже ім’я, коли дає найвище засвідчення, ким Він є, перед судом синедріону. Він не лише визнає, що первосвященик має рацію, коли питає: «Чи Христос Ти, Син Благословенного?» (Мр. 14:61), а й відповідає в найпростіший і найурочистіший спосіб – повторюючи божественне ім’я: «Я є» (Мр. 14:62). Цим Він усуває всяку двозначність – що й видно в реакції первосвященика, який заявляє про богохульство. Беручи Собі це ім’я попри навислу над ним загрозу смерти, Ісус дає знати, що Його існування запевнене споконвіку. До того ж Він звіщає грядуще пришестя Сина Людського, який просвітить майбутнє людства, встановивши в ньому Своє царство.
Оце свідчення, що призвело до засудження Ісуса, одержує осяйне божественне підтвердження у вирішальній події – воскресенні. З’явившись учням живим, Спаситель дає їм побачити Своє, тепер прославлене, тіло з ранами на руках і ногах. Він каже їм: «Це ж Я Сам!» (Лк. 24:39). Що більше, оте «це ж я» Воскреслого надалі щодня супроводжуватиме учнів в їхньому житті: «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:20). Оте «я є» провадитиме історію людства аж до її кінця.
Отець послав Сина на землю не тільки нести об’явлення, а й вершити діло визволення: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мр. 10:45; Мт. 20:28). Його служіння показує, що Він «тихий і серцем покірливий» (Мт. 11:29), і це служіння Сина Людського сягає вершини, коли Він віддає Своє життя, виявляючи повноту любови: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).
Начало спасенної любови – Отець. Це Він віддає Свого Сина, посилаючи Його як вблагання «за наші гріхи» (1Ів. 4:10). Ісус подвигом Своєї любови виявляє задум Отця: здобуває визволення для людства, даючи як викуп власне життя. Люди, яких гріх зробив «рабами» (див. Ів. 8:34), одержали від Сина істинну свободу. Це та вишня свобода, яка робить їх сопричасниками божественного синівства.
Любов, що мала своєю запорукою жертву, виявляє свою дієвість у таїнстві воскресення. Воскреслий Христос поширює на людську спільноту нове життя, яке Він придбав Своїм приношенням. Він впроваджує це вишнє життя в серця людей через Святого Духа. Він збирає Свою Церкву і через неї перетворює долю людства і долю всесвіту.
Тепер Ісус виголошує власну відозву: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). Він здійснює це притягання через Духа, щоб будувати Своє царство, і наділяє те царство Своєю любов’ю – синівською любов’ю до Отця і взаємною любов’ю між усіма. Заповідь взаємної любови, яку Ісус дав Своїм учням – це нова заповідь, бо Він каже їм любити одне одного, як Він полюбив їх, і звільняє любов від усіх застережень та обмежень.
Ісус через Свою Церкву дає нам змогу постійно переживати таїнство Його відкуплення. Він хотів, щоб учні на спомин про Нього відтворювали обряд, який Він звершив під час Тайної Вечері. У здійсненні таїнства неповторне приношення Його страстей представлено видимими знаками Євхаристії – трапези, на якій Він віддає Себе у Своїх освячених і прославлених тілі та крові, годує й напуває вірних, сповнюючи їх життєдайністю Свого воскресення.
Ісусові слова й далі просвітлюють віру тих, хто вірить у Нього, і збуджують віру в тих, хто не вірить. Він сам наголосив на абсолютній цінності Свого вчення: «Небо й земля проминуться, але не минуться слова Мої!» (Мр. 13:31). Місія Святого Духа – нагадувати учням ці слова, щоб вони розуміли їх, і наводити учнів «до цілої правди» (Ів. 16:13).
Під проводом Святого Духа відбувалося тлумачення слів, доручених пам’яті учнів та живій Церкві. Перші вселенські собори дали нам ісповідь віри стосовно того, ким є Христос як особа. На противагу заблуду Арія, який твердив, що Син – сотворена істота, Нікейський собор (325 р.) проголосив Сина Божого не сотвореним, а рожденим і «єдиносущним» з Отцем. Термін «єдиносущний» означає, що Син є Бог, як і Отець є Бог, і що Він та Отець – єдина божественна сутність. Божество Ісуса Христа підтвердив Ефеський собор (431 p.); він також визнав Марію Богородицею.
Халкидонський собор (451 р.) вніс додаткове уточнення, проголосивши, що в Христі є одна особа у двох природах. У контексті проголошеного собором тією особою є божественна особа Сина, а двома природами – божество і людськість. Собор досягнув синтезу двох течій: олександрійського богослов’я, яке наголошувало на єдності й божестві Христа, і антіохійського з його наголосом на Христовій двоїстості й людськості. Собор приписав єдність особі, а двоїстість природі: у цей спосіб запевнено істинну людськість Христа – людськість, яка зберігає всі свої властивості, бо дві природи чітко розрізнено.
Ми не маємо причин ставити під сумнів цінність визначення Халкидонського собору, заявляючи, що поняття особи, яке фігурує в ньому, не збігається з нашим теперішнім поняттям. Собор не запозичив це поняття з якогось окремого філософського вчення: він просто взяв його зі щоденного вжитку. Навіть термін «іпостась» (hypostasis), пов’язаний зі звичнішим «особа» (prosōpon) і вживаний у цьому ж значенні, має сильніший онтологічний акцент. Собор звертається до загальнолюдського досвіду особи – усвідомлення себе особою, життя у відносинах з особами. Цей спільний досвід є універсальним і триває століттями. Отож маємо достатню підставу належно оцінити визнання єдности особи в Христі.
Соборні визначення подають нам гідні довіри відомості, даючи змогу краще розпізнати Христа нашої віри в Його тотожності з історичним Христом. Вони завжди заохочують нас до дедалі глибшого дослідження, яке потребує постійного звернення до Святого Письма. Істинно сказано в Посланні до євреїв: «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!» (13:8), проте Христос і завжди новий, бо Його присутність завжди зберігає можливість нових відкриттів. Христос об’явив Себе як таїнство, що перевершує всі людські формулювання, всі наші засоби вислову.
