Деякі титули, помічні в окресленні ідентичности Ісуса Христа (продовження)
Ісус Господь (= kyrios – грецьке слово, що вказує на легітимне панування та позначає визнаний авторитет). Дане Христові означення kyrios відповідає тому, як зверталися до земного Ісуса. Воно може стосуватися титулу rabbi (учитель), який вказує, що народ визнавав Ісуса Господом і готовий був коритися Йому (пор. Мт. 7:21; 21:28-32; Лк. 6:46). Це ставить Ісуса понад людськими та релігійними установленнями, як-от субота. Це також надає всьому, що сказав земний Ісус, безперечного авторитету для спільноти навіть після Його смерти та воскресення. Взивання віри kyrios, яке бере початок у допавлівській еліністичній спільноті, означає, що спільнота новозавітня підкоряється своєму Господу і водночас ісповідує, що Він – владика світу (пор. Рим. 10:9; 1Кор. 12:3; Фил. 2:11). Прославлений kyrios Ісус Христос править людством і всесвітом. Перед Ним приклонять коліна всі істоти всесвіту і водночас прославлятимуть Бога Отця, що праворуч від Нього сидить Христос (Еф. 1:20; 1Пет. 3:22); тому Ісус Христос одержує ті самі титули, що й Бог (пор. 1Тим. 6:15; Дан. 2:47). Отож уявлення про відносини між Ісусом Христом та Богом Отцем було присутнє вже в новозавітній період, хоча на той час ще не мало глибокого, розвинутого сприйняття. Новий Заповіт стане тією основою, на якій пізніше діятиме церковне вчення про Тройцю.
І все ж у цьому проголошенні Ісуса Христа Господом є те, що відрізняє Його від усіх інших господств, довершує постать Господа, Який був і є центром християнської віри від початку аж до наших часів. Владицтво Ісуса Христа невіддільне від Його служіння. Всевишній Господь невіддільно є Божим Слугою, і саме завдяки Своєму становищу слуги може бути проголошений Господом. Поняття слуги, яке фігурує, наприклад, у Мт. 20:27 чи Мр. 10:44, поза сумнівом, бере витоки з Іс. 53, тобто пов’язане з ‘ebed yhwh, що посідає центральне місце в піснях про Слугу Божого, якого, згідно з давньою традицією, ототожнювали з Ісусом. Цією темою пронизані синоптичні Євангелія, хоча вона часто знаходить вияв не в словах на позначення слуги чи раба (doulos, pais), а в слові huios – «син» (пор. епізоди хрищення Ісуса: Мт. 3:17; Мр. 1:11; Лк. 3:22 і Його Преображення: Мт. 17:5; Мр. 9:7; Лк. 9:35). У Євангелії від Івана Ісуса жодного разу не названо слугою (pais або doulos), а названо лише сином (huios); проте в євангельському контексті мотив слуги таки знаходимо – в епізоді омиття ніг учням (пор. 13:4-20): це – смиренна послуга раба, яку Ісус виконує на порозі Своїх страстей. У четвертому Євангелії Ісус також постає в образі Агнця Божого (amnos tou theou) – знову ж таки явне відсилання до слуги в Іс. 53: «Як ягня був проваджений Він на заколення… і Він не відкривав Своїх уст» (пор. ст. 4-7). Ісуса не просто порівняно з ягням; Він і є Агнець Божий (пор. Ів. 1:29,36; Дії 8:32; 1Пет. 1:19). Представлення Ісуса як Агнця Божого має потрійне значення: а) у Дії 8:32 наголошено на Його терплячості в стражданнях; б) у 1Пет. 1:19 означення «непорочний і чистий» робить наголос на непорочності й досконалості Ісусової жертви; в) в Ів. 1:29,36 вказано на визвольну силу Ісусової смерти, яка забирає, витирає гріх світу.
Отож Ісус Христос, прославлений Господь праворуч Бога Отця – невіддільно і слуга, який применшує Себе, відмовляючись від славних привілеїв божественного становища і ступаючи на шлях послуху, що веде до хресної жертви (пор. Фил. 2:5-11); Він – Агнець, Який Своєю жертвою забирає гріх світу (Ів. 1:29,36; Дії 8:32; 1Пет. 1:19). Для кожного християнина звідси випливає, що ступити на шлях Ісуса Христа неминуче означає ступити на шлях Його слухняности, Його смиренного служіння, Його вірности Своєму Авві аж до смерти на хресті, Його любови до Своїх братів і сестер аж до того, щоб віддати за них життя. Лише тоді можна стати причасником Його слави тією мірою, яку визначив Бог у безмежній мудрості Свого владицтва.
Ісус Христос – спаситель теперішности й майбутнього
У Новому Заповіті постать Ісуса Христа завжди об’єднує теперішнє з майбутнім. Його постать – не дуалістична, не замкнута в протиставленні земного і небесного: в особі Ісуса Христа маємо рішуче примирення і успішне поєднання Бога і людства, Слова і досконалого слухання, історії й інтерпретації у вірі, землі і небес, плоті і духу. А отже, одне-єдине спасення вже цілковито присутнє: воно спасенно впливає на тіло кожної окремої людини, роблячи її частиною тіла суспільства, тіла земної Церкви. Проте Божа обітниця також є есхатологічною. Так само, як завжди присутнє з нами первісне творіння, здійснене Богом у Христі, так і небеса вже зараз присутні на землі, бо небеса рішуче вторглися на землю у втіленні Слова. Отож і земля буде есхатологічно преображена тим, що вже дано у втіленні, житті, смерті й воскресенні Ісуса Христа, преображена Його присутністю, яка встановлює новий порядок відносин і започатковує новий світ. Це світ, в якому євхаристійна учта збирає всіх людей для обміну любов’ю, де кожен учасник одержує свою частку, не обділяючи інших. Метафора учти досконало виявляє справжню природу Ісусового спасення, адже в ньому маємо не лише об’явлення Божої волі щодо людства та Божих діл для нього, а й того, чим є Бог; маємо сопричасне таїнство, яке спричиняє і уможливлює глибоке сопричастя з Богом через особу Ісуса Христа. Це спасення відбувається у світі, пройнятому розбратом і смертю, а тому його знаки часто непевні й недовговічні. І все ж, дивлячись на Ісуса Христа, ми можемо відважитися на цю важку битву, на цей безжальний поєдинок із наснагою Слуги Божого, Який применшив Себе і став слухняним аж до смерти, взявши на Себе насильство і гріх світу. Так християни здобудуть силу твердо стояти на ногах, міцно опираючись на теперішнє, а сповненими надії очима устромляючись до обріїв, що їх цілковито заповнює Ісус Христос.
