Християнська віра – це, у своїй основі, віра в Ісуса Христа. У центрі християнської віри – особа Ісуса з Назарету, якого первісна спільнота визнала й проголосила Божим Помазаником, всевишнім Господом, що сидить праворуч Отця.
Тут ми маємо намір: 1) поміркувати над єдністю і напругою між Ісусом історії і Христом віри з метою встановити чітке розуміння ідентичности Ісуса Христа; 2) поміркувати над деякими титулами, що їх надали Ісусові перші покоління християн – титулами, котрі, хоч і непрямо, вказують на те, як привідкрити Його таїнство; 3) зробити з того, що вбачали в особі Ісуса Христа, деякі висновки для нашого теперішнього християнського церковного життя.
Христос віри: осереддя напруги
Питання про історичність постаті Ісуса фундаментально важливе для христології, проте ця історичність є загальновизнаною лише всередині історично позиціонованої спільноти вірних. Водночас ми усвідомлюємо, що христологія розвивається не тільки як система умоглядних понять. Тому суто позитивістський історико-критичний підхід не охоплює постаті Ісуса з Назарету в усій її складності та значущості для християнської віри й богослов’я. Стремління спільноти у власний (суспільно і культурно зумовлений) спосіб висловити свій досвід відносин з Ісусом Христом свідчить про значущість особи та діянь Ісуса і водночас визначає існування цієї спільноти саме як християнської. Ісуса Христа неможливо відокремити від Його свідків, і це впливає на те, яких напрямів набуває віра в Нього і подальша рефлексія над нею, тобто христологія.
З огляду на це, можна сказати, що все новозавітнє об’явлення пройняте діялектичною напругою між «історичним Ісусом» і «всевишнім Господом». Свідки сприймають цю напругу, вірять у неї, висловлюють її, коли ісповідують свою віру. Того, кого «чули…, бачили…, руки наші торкалися» (1Ів. 1:1); того, хто був історичною постаттю – сином Марії, сином теслі, чиїх братів і сестер знали люди; того, хто помер на хресті, неможливо відокремити від того, хто славно явився у воскресенні, наділений владою і божественним авторитетом.
Отож Христос віри – це христологічне поняття, яке не протиставляється поняттю історичного Ісуса, а навпаки, включає і охоплює Його в усій Його повноті. Христос віри – це динамічна єдність історичного Ісуса і воскреслого та прославленого Господа, що сидить праворуч Отця. Він – той, кого проголошують слова свідків-очевидців; Він – центральна постать Євангелій і всього Нового Заповіту.
Євангелія – це не біографії, а Новий Заповіт у своїй цілості – не просто історичний документ. Натомість він є інтерпретацією як історичних, так і трансцендентних подій, пов’язаних із життям, смертю і воскресенням Ісуса, яку відповідно до своєї віри дають новозавітні автори. Отож наближатися до Ісуса означає наближатися до таїнства Його особи та Його постаті, приймати той виклик, який вона кидає нам у кожну історико-культурну епоху, в якій доводиться жити людству.
Оскільки Ісус Христос – це не просто одна з багатьох історичних постатей, до Нього можуть звертатися люди всіх часів і всіх народів. А оскільки Він є не просто проекцією давніх спільнот, а має надійне історичне закорінення, Ісус Христос здатний реально допомогти кожній людині в її конкретній історичній ситуації, у конкретних обставинах місця і часу. Краще зрозуміти Його непросту, захопливу ідентичність допоможуть імена й титули, що їх свідки дали тому, кого визнавали своїм Господом.
Деякі титули, помічні в окресленні ідентичности Ісуса Христа
Вже найперші свідки потребували відшукати імена й титули, щоб звістити й проголосити таїнственну ідентичність чоловіка, якого вони зустріли одного дня і який цілковито змінив їхнє життя. Хоча в межах нашої статті ми не можемо проаналізувати всі ці численні титули, все ж виділимо кілька з них, які допоможуть нам краще пізнати таїнство Ісуса – таїнство, що втілює в собі плідну напругу між фактом та інтерпретацією.
Ісус Месія (= Христос, ho christos, латинська форма Christus). Це слово походить від єврейського mashiah і означає того, кого помазали, уповноваживши на виконання якоїсь місії. Елінізована форма цього єврейського слова – messias – трапляється в Новому Заповіті лише двічі і лише в Євангелії від Івана (1:41; 4:25). Обидва рази сам євангелист переклав його як shristos і в обох випадках воно стосується Ісуса з Назарету. Щодо слова christos у Новому Заповіті слід зазначити важливу річ, а саме, що новозавітнє свідчення про Ісуса є свідомо «христологічним», незважаючи на відмінності в деталях від месіяністських сподівань тогочасного юдаїзму. Щоразу, коли в Новому Заповіті йдеться про Ісуса, Його називають Христом, Месією. З цього випливає, що в усьому Новому Заповіті месіянство виступає вже не під знаком очікування, а під знаком здійснення. Христа як подію скрізь передано минулим часом дієслова. Звісно, погляд євангелистів спрямований і в майбутнє, деколи досить напружено; та все ж той, чийого пришестя очікують, має, фактично, повернутися. Він – не незнайомець: Його знають свої, тож вони нетерпляче очікують того, хто знає їх (пор. Ів. 10:14, притчу про доброго пастиря).
Для християнської віри ім’я Ісуса Христа означає набагато більше, ніж месіянство такого собі Ісуса з Назарету, в якому Бог сповнив обітницю, дану народові Ізраїля. У Новому Заповіті з Ісусом як Христом пов’язане все спасення, яке Бог задумав і приготував для світу. Почесний титул «Христос» став невіддільною частиною імени Ісуса саме тому, що цей титул передає суттєву сторону Його появи в історії – сторону, яка водночас була невіддільною передумовою всіх Його діянь як посередника спасення. Сюди входить і слухняна покора волі Бога-Отця, Якого Ісус кличе «авва». У цьому ж дусі Ісусове «так» Своєму месіянському покликанню означало, в керигмі перших християнських спільнот, Його шлях до хреста, Його воскресення і Його прославлення. Ісус не є месією-тріюмфатором; натомість найповніше з погляду христології вираження Його месіянства міститься в так званому христологічному гимні, що його апостол Павло включив у Послання до филип’ян (Фил. 2:5-11). У ньому апостол характеризує шлях Ісуса як шлях применшення, пониження і покори, аж поки Бог вивищив Його, посадивши праворуч Себе.
Для церковної спільноти фундаментально важливо прийняти цей шлях, що його досвідчив Ісус з Назарету у Своєму земному житті, і йти ним. Земне життя Ісуса позначене самоприменшенням і служінням. Ісусова постава, пріоритети, поведінка, проповідування, що їх християнська спільнота спостерігає під час Його земного життя, – все це має для неї цінність як взірець. І хоча йдеться не про буквальне повторення, а про творче і з кожним кроком оновлюване наслідування, все ж спільнота відчуває, що її веде той самий Дух, Який надихав Ісуса на Його життєвому шляху – навіть у відмінних і щодня інакших обставинах, в яких це наслідування відбувається.
Месіянство Ісуса Христа, хоч і незастосовне до нашої теперішности – вона-бо вже одержала сповнення Божих обітниць вибраному народові – все ж нагадує нам, що завжди маємо бути спрямовані до майбутнього, до того, що іще має настати. Це тому, що наша християнська віра проголошує не лише те, що Месія, якого так палко чекав народ, уже прийшов, а й те, що Він прийде знову во славі. Отож Ісусове месіянство – підстава для того, щоб християнським екзистенційним покликанням було проголошувати Добру Новину, що той, хто вже прийшов, прийде знову і впізнає своїх, і свої упізнають Його. А доки це станеться, маємо наслідувати Його в послуху, смиренні й постійному самовідданому служінні.
