Упродовж життя Ісус полемізував щодо того, яким є істинний Бог (дозволяє цей Бог чи ні зривати пшеничні колоски з чужого поля, щоб втамувати голод, адже останнє є основним правом людини [Мт. 12:1-8 // Мр. 2:23-28 // Лк. 6:1-5]), і викривав фальшивих богів, виплеканих егоїстичними людськими традиціями: наприклад, коли в ім’я Бога не дозволяли допомагати нужденним батькам (Мр. 7:10-13). Усі ці випадки підсумовує вислів Ісуса: «Ніхто двом панам служити не може», – тобто Богові й мамоні, Богові та ідолам (Мт. 6:24 // Лк. 16:13).
Це означає, що Ісус мав на меті пояснити, яким насправді є Бог. Він прагнув не тільки розвіяти міти про Бога, але також викрити фальшивих божків. Ісус твердить, що ідоли існують, що вони є історично реальними, що вони намагаються присвоїти собі Божі риси. Вони претендують на ознаки трансцендентности та неприступности; вони самі про себе свідчать і є недоторканими; вони пропонують своїм прихильникам спасення в обмін на культ і правовірність. Подібно до мітичного Молоха, вони вимагають жертв для підтримки свого буття (все це й надалі залишається актуальною дійсністю). Тому, щоб подолати ідолопоклонство, Ісус вимагає чинити добрі діла. Він докладно пояснює це в «Притчі про останній суд» і в «Притчі про милосердного Самарянина».
За все це Ісуса розпинають на хресті, і Він вмирає. Незважаючи на те, що неможливо детальніше довідатись про цю сторінку Його життя, з найдавніших розповідей дізнаємось, що Бог покинув Його в цей момент. У будь-якому разі смерть Ісуса аж ніяк не є красивою. Вона не подібна до спокійної смерти Сократа або до піднесеної смерти мучеників чи героїв. Іншими словами, Ісус – це стражденний Слуга Господній, який вмирає, взявши на Себе гріхи світу.
Після смерти Ісуса на хресті учні почали голосити сміливу звістку, яку ми можемо окреслити словами, що парадигматично з’являються в перших главах Книги Дій апостолів: «Того (Ісуса), що … ви руками беззаконників розп’яли та забили. Та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши» (Дії 2:22-34). Центральним суб’єктом цієї події є Бог, Який від цього моменту отримує нове ім’я: той, «Який оживляє мертвих і кличе неіснуюче, як існуюче» (Рим. 4:17). Однак важливо усвідомити, що ця дія є протидією. Бог протидіє смертоносному вчинку людини. З цього можемо збагнути низку фундаментальних речей.
По-перше, Бог є Богом, Який чинить справедливо: кат не перемагає жертву. Бог безпосередньо є Богом жертв. Він є «упередженим» Богом, і з цієї упереджености розкривається Його універсальність. По-друге, жертви можуть мати надію, подібно як і всі люди, якщо вони в аналогічний спосіб стають подібними до жертв. По-третє, нам відкривається правда про Ісуса з Назарету. Тепер Він є тим, кого піднесено (переміна дійсности присутня в традиції Magnificat): з розп’ятого людьми Ісус завдяки Богу стає воскреслим до життя. Ісус перебуває в настільки особливих стосунках з Богом, що наприкінці часів Він як Син Людський прийде судити й зібрати Ізраїль. (У цьому місці наростає динаміка використання титулів, які вказують на гідність Ісуса і підкреслюють Його особливість.) Врешті-решт, життя Ісуса – це справжнє життя. У підсумку можемо сказати, що в Ньому було об’явлено все те, що є істинно людським та істинно божественним.
Відносини з Ісусом, Який тепер є воскреслим, стають відносинами віри. У найрадикальнішому сенсі це означає жити і чинити, як це робив Ісус, аж поки християнське життя учня не стане виразом життя і вчинків Ісуса. Зауважимо, що це «наслідування» набирає епістемологічного виміру: «ставши», як Ісус, людина набуває своєрідну спорідненість, усвідомлення якої є необхідним для визнання Христової інакшости щодо нас. Таким чином вірним необхідно здійснити своєрідний стрибок віри.
Цю віру виражають при допомозі понять, відповідно до доступних теоретичних моделей, що були взяті зі СЗ і довколишніх релігій. Згадані вирази віри використовують титули гідности, називаючи Ісуса Первосвящеником, Месією, Божим Сином/Слугою, Словом. Важливо під час аналізу цих титулів відчути подвійну тенденцію. З одного боку, для того, щоб підкреслити особливість Ісуса, Його послідовники використовували спеціяльний титул: «Ісус Христос то Господь» (Фил. 2:11; пор. Рим. 10:9; 1Кор. 12:3). З іншого боку, ніхто не в змозі сказати, що саме в часи до приходу Ісуса означало назвати когось «Господом». Тільки з появою писань Нового Заповіту ми дізнаємось правдиве значення цього титулу: «Хто є Господь? Це Ісус». Крок за кроком ці титули починають означати не тільки те, що пізніше назвуть людськістю і божеством Ісуса, але також і те, що складало природу справжнього людського і справжнього божественного буття Ісуса. У цьому сенсі тут мало би бути присутнє нове формулювання, зроблене догматичною мовою, і ствердження не лише того, що Ісус є справжньою людиною і справжнім Богом (так немовби Ісус виконав умови, які, на наш погляд, є важливими, щоб бути водночас і людиною, і Богом), але також ствердження того, що Ісус є цією справжньою людиною і цим справжнім Богом, тобто що в Ньому присутнє неочікуване, яке може згіршувати, і водночас благословенне об’явлення про те, що є людське, а що божественне.
Те, про що ми говорили на підставі життя і долі Ісуса з Назарету, може посприяти нашому Преображенню через віру в Христа. Передусім ми повинні наслідувати Ісуса, щоб росло наше переконання, що, коли ми крокуємо історією, тобто вершимо історію, стоячи на боці пригноблених, тоді життя має «більший» сенс, а історія стає «більш» результативною. Якщо перекласти це мовою богослов’я, то це звучатиме так: може зростати переконання в тому, що, наслідуючи Христа, ми прямуємо до Бога, остаточного таїнства.
По-друге, нам слід зробити фундаментальний і богословський вибір, який зробив також Ісус, на користь бідних і пригноблених цього світу, котрі непрямо, проте ефективно, пояснюють нам, ким є цей Ісус, що трансцендентно віддає Себе їм.
Врешті-решт, оскільки ми, за словами Карла Ранера, є «вбогими прикладами буття Христа», нам слід відобразити нашим життям життя Ісуса (це найважливіша справа, на думку апостолів Павла і Івана). Звідси випливає, що нам потрібно бути (перво-) священиками, як Він, допомагаючи Богові наближатись до інших людей, а цим, своєю чергою, наближатись до Бога за допомогою благодаті, вірности та подвигу. Це означає, що кожен з нас має бути «християнином» незалежно від того, до якої статі, раси, етнічної групи чи культури він належить (Гал. 3:27-28). Силою факту, що ми «зодяглись у Христа, Месію», ми повинні стати месіями для інших, не дозволяючи цьому титулу перерости в ім’я, яке просто позначатиме, але не означатиме того, «хто зібрав воєдино сподівання людей», того, кого богослов’я визволення назвало «визволителем». Потрібно дозволити Господу формувати нас. І в той же час нам треба зробити Його Господом історії. Сучасний світ аж ніяк не вказує на те, що Ісус є Господом історії. Цей факт наближає нас до питання зла. Зробивши нас Своїм тілом, що присутнє в історії, Він доручив нам відповідати на питання зла. Син, в якому об’являється Божий задум, є тим, до Кого ми маємо уподібнитись, прийнявши також образ слуги. Ми повинні стати для інших Божим словом і таїнством, а для вбогих – Євангелією, благою вістю.
Підводячи підсумки, зазначимо: визнати, що Ісус є справжньою людиною, через яку об’являється справжнє Боже буття, – це теоретична проблема. Однак розуміння її приходить лише на практиці, коли ми починаємо робити так, як робив Ісус. відповідно до викликів часу, у контексті нашого історичного періоду. Чинячи так, ми ставатимемо визволителями вбогих нашого часу.
