Христос і Боже Царство

Про Ісуса Христа можна говорити лише з якоїсь конкретної перспективи, яка, хоч і буде обмеженою через свою конкретність, допоможе нам належно заглибитись у цілісність Його таїнства. У цій статті ми розглянемо перспективу латиноамериканського богослов’я визволення, яке, на наше переконання, є подібним до перспективи Нового Заповіту і, поза сумнівом, потрібним у реаліях сучасного світу. Це передбачає, що 1) центральною темою цього богослов’я є Боже царство; 2) головною метою – визволення (завдяки цій меті богослов’я визволення є не тільки теорією праксису, але також осмисленим розумінням любови); 3) вбогі, які є жертвами цього світу, є locus theologicus цього богослов’я. Тепер поглянемо, як, відштовхуючись від цих трьох передумов, дійти до Ісуса Христа.

Ісус Христос постає як той, від кого залежить прихід царства (basileia). І саме так Його завжди слід сприймати. Однак не окреслює цього царства, і тому, щоб зрозуміти, що Він думав про це царство, скористаймося такими трьома «шляхами».

Перший спосіб називається понятійним, або уявним. Він припускає, що Ісус продовжує старозавітну традицію, корегуючи і доповнюючи її при цьому. Згідно з цим підходом, Боже царство є утопією, на яку людина відповідає з надією, що має три виміри: а) історична надія, а не просто трансцендентна; б) популярна надія – колективна надія більшости, яка відповідає потребам цієї більшости; в) практична, а не просто надія очікування; вона також є діялектичною, оскільки Боже царство виникає не з tabula rasa, але посеред антицарства, яке скероване проти нього. Згідно з цим методом дослідження, царство – це утопія, в якій Ізраїль може жити гідним і праведним життям, незважаючи на досвід зовнішнього і внутрішнього гніту та помилок, здійснених щодо Бога й ближніх. Ісус додає до цієї теорії таку річ: Боже царство вже близько і відбувається це завдяки благодаті.

Другий спосіб для того, щоб зрозуміти, що Ісус думав про Боже царство, звертає увагу на адресатів. У випадку Божого царства найважливішим є те, що воно є сповіщене вбогим, винятково їм. Вбогими є ті, які впали долілиць, тому що життя і в матеріяльному, і в соціяльному вимірах стало для них важким тягарем. Ними є ті, які не мають достатніх засобів для прожиття, відсунуті на узбіччя суспільства, «малі» світу цього. Якщо царство призначене для них, тоді воно носить заангажований характер (бути ж на стороні бідних – це насамперед бажання самого Бога), а передусім воно є царством життя. Оскар Ромеро казав: «Ми повинні принаймні захистити життя – найбільший Божий дар».

Третій спосіб зрозуміти царство полягає в дорозі праксису за умови, що діяльність Ісуса скерована на служіння царства. Завдяки зціленням, вигнанню злих духів, порятунку грішників, проповідям, особливо притчам ми досить чітко бачимо, що для Ісуса означало Боже царство. Для Нього Боже царство – це суспільство життя і свободи, це світ, вільний від можновладців, які пригноблюють вбогих. Це – світ, який не зневажає людей, виштовхуючи їх на маргінес, а збирає їх воєдино, щоб всі, зокрема найменші, могли святкувати. Згідно з цим третім способом, Ісус з Назарету – це той, хто проголошує і започатковує Боже царство. Врешті-решт, Він є пророком, який єднає в Собі сподівання більшости – у цьому випадку вбогих народу – і присвячує Своє життя сповненню їхніх надій.

Ісус також постає в контексті відносин з Богом, Який є Отцем. Ці відносини відбуваються в атмосфері цілковитої довіри. Ісус виявляє цілковитий послух Отцеві, Який є Богом. Ісус має досвід спілкування з добрим Богом, Якого Він називає аввою. Він досвідчує Бога, Який не лякає Своєю величчю, але підкоряє Своєю лагідністю і близькістю до людей. Це становить джерело влади Ісуса. Його влада полягає не в підкоренні, а в служінні. Через це і свобода, яку Він дарує, має мало спільного з ліберальною свободою. Його свобода спонукає до добра: «Ніщо не може стати на заваді чинити добро». Ісус вірить у доброго Бога, і радіє, що Бог є Богом. Саме це передусім Він намагається передати у Своїх притчах про милосердя, в яких перед Господніми супротивниками захищає лагідну поставу щодо тих, які поневолені гріхом, відкинули Божу любов.

З іншого боку, незважаючи на те, що Ісус є настільки близьким до Отця, Він не має влади над Ним. Він радше є в цілковитому розпорядженні Отця. Таким чином, можемо говорити про певні зміни Ісуса впродовж Його життя: царство, Бог, перебування учнем, чуда – усе це має для Ісуса одне значення тоді, коли Він починав Своє служіння, а зовсім інше наприкінці Його діяльності. Ісус змінювався, і ця зміна відбувалась не спокійно, але крізь спокуси й випробування, що мали більше символічний характер (спокуси в пустелі) та більш історичний (спокуси наприкінці Його життя, галілейська криза). Ісус не знав «ні дня, ні години». Він також не намагався дізнатись це силоміць. Усім Своїм життям Ісус показував, що дозволяє Богові бути Богом.

Якщо поєднати довіру до Бога, Який є Отцем, з послухом Отцеві, Який є Богом, то це можемо назвати вірою Ісуса. У Євангелії від Марка Ісус говорить про Себе такі слова: «Тому, хто вірує, все можливе!» (Мр. 9:23). Послання до Євреїв говорить, що Ісус автентично й у повноті жив вірою. Отож Ісус є Сином, Який перебуває в особових стосунках з Богом Отцем.

Спокуси були внутрішнім тлом життя Ісуса, а переслідування – зовнішнім. Не зважаючи на те, що хронологія може бути неточною, згідно з Євангелієм від Марка іродіяни і фарисеї мали намір вбити Ісуса відразу після того, як Він почав навчати, і наприкінці п’ятої словесної сутички із Ним (Мр. 3:6). Лука, можливо, згадуючи про місцеві суперечки, говорить, що Ісуса хотіли скинути в прірву після того, як Він виголосив першу промову в синагозі в Назареті (Лк. 4:29). Хай там як, з Євангелія від Луки стає зрозуміло, що переслідування поступово входять у життя Ісуса. Натомість з Євангелія від Івана дізнаємось, що переслідування були постійно присутні в житті Христа.

Смертний вирок Ісусові стає кульмінацією переслідувань. Первосвященики звинувачують Христа в богохульстві (додаток упорядника Євангелія). Справжня причина полягала в тому, що Ісус відкидав ідею гуртування суспільства довкола Храму («Він хоче зруйнувати Храм» – релігійний, політичний, економічний і фінансовий центр), зокрема й тому, що його перетворили на знаряддя гніту для більшости людей. Ісуса звинувачують перед Пилатом, що Він – політичний бунтар. Однак Пилат засуджує Його лише тоді, коли опиняється перед викликом: «або Ісус, або Кесар». Це свідчило, що Ісус у непрямий спосіб відкидав Pax Romana.

Отож смерть Ісуса засвідчує, що посередники справжнього Бога і фальшивих богів вступили в жорстокий бій, в якому може бути тільки один переможець. Ця битва полягає у виборі: пристати на сторону Ісуса або на сторону первосвящеників і Пилата. За лаштунками битви посередників відбувається подібний бій між богами, який полягає у виборі: або Бог життя, або боги гніту. Боги смерти страчують Ісуса за те, що Він стоїть в обороні Бога життя. Очевидно, що такий спосіб опису смерти Христа є невипадковим.

Попередній запис

Характер Ісуса

Чи можемо ми в ретроспективі, спираючись на історичні дослідження, сказати щось про характер Ісуса? Звузивши наші пошуки до ключових висловів ... Читати далі

Наступний запис

Христос – справжня людина і справжній Бог

Упродовж життя Ісус полемізував щодо того, яким є істинний Бог (дозволяє цей Бог чи ні зривати пшеничні колоски з чужого ... Читати далі